Олесь Гончар - Собор

як виняток дозволив собі сьогодні розкіш милосердя… Чому дозволив, чому професора не посік? До ідеалу через трупи - так військо своє навчаєш. Дух руйнівний - твоя сила й твій прапор… То чому ж перед сивоусом відступив, перед його правдою?

Ліс повниться гвалтом пяного війська, свист пронизує темінь чорну, як смерть, а біля вогнищ гультяки твої танцюють з повіями, хрипнуть у співах-гуках:

За матір за Галину,

За батька за Махна!

Ура! Ура! Ура!

На губах «ура», а самі тільки й вичікують, щоб у скрутний момент зв'язати свого отамана та видати Радвладі за тридцять срібляників…

Днями щоку було йому рознесло, бешиха підкинулась, не зважила, що перед нею володар стихій. До крику палило болем, довелось до шептухи вдатись. Покірно над мискою полив'яною сидів, а та стара падалиця-шаманка товкмачила його, як кота, розбухлою щокою у воду, кістлявими пальцями на тім'ї щось виробляла… «Звідкіля ти взялось, звідкіля прилізло? - злісно шепотіла, виворожуючи хворобу. - Я тебе виганяю, викликаю, проклинаю! Іди геть на мохи, на очерети! На степи степучі, на сухі ліси!…» І все товкмачила в миску люто, владно, наче не хворобу, а його самого виганяючи кудись на чаклунські оті степи, на сухі ліси… Такою стала тепер твоя Махновія, і невідомо, чи дихає ще десь у сповитку рання юнацька мрія твоя, яку тобі судилося взяти грубими кривавими руками й понести по степах, де колись рейдувало лицарство запорозьке… Під малиновим стягом ходили, і душа була в них малинова, а в тебе яка?

Зуспів цієї ночі Махно і Ягора, поставив юного коновода перед собою на допит:

- Чому ж ти його живим випустив? Чим він тебе заворожив, той чаклун Яворницький?

- Не знаю, - шепотіло в бентезі хлоп'я.

- Кочергами, верстаками? Запорожці, та гречкосії, та закопчені заводчани - ті варті чогось, а ми, виходить, пройди, руйначі?

І проймав, пронизував наскрізь Ягора своїми терновими.

- Не знаю, не знаю, - твердило вперте хлоп'я.

- Понаравив ти його? Кинеш мене? Перекинешся до нього? - ревниво допитував далі Махно. - Будеш із ним ложки із шрапнелі виливати? - І наказував Ягорові: - На мене дивись! Бо кругом у всіх баньки п'яні з кров'ю, з каламуттю! Давно не бачив чистих, ясних очей! Тільки в дітей бачив!

Котрийсь із охорони підкинув у вогонь сухого ломаччя, стежив, щоб не пригасло кострище, щоб батькові видніше було. А він крізь темряву плавнів у бік собору час від часу сваривсь, нахвалявсь:

- Дзвони з тебе постягав, і тебе спалю.

І, можливо, йому в ці хвилини ввижалась могутня постать Яворницького на вході собору, де той руки розкинув, обороняючи: «Не дам». Бо знов белькотів погрози у темряву:

- Спалю, спалю… Як скрутно буде, як до молитви прикрутить, тоді до небес запалю оту свічку свою останню. Свічку свободи степам!…

П'яно белькотав, куняючи на пеньку, падав головою вниз і знову випростувавсь, прислухавсь до темряви хащів, наче йому щось загрозливе вчувалося звідти.

Чорні піфії нічних гуляйпільських смутків, чи не вони вже тоді віщували йому крах? Може, навіщували йому той Париж, де після останнього рейду, після гірких чужинецьких блукань, хмурий, згорьований чоловік заходитиме інколи до радянського посольства і, скулившись десь у кутку кінозалу, звіровито споглядатиме звідти екран свого життя, мигтючі тіні своїх кривавих вчинків. Бачитиме катастрофу останньої переправи, чутиме хряскіт тачанок, обтяжених барахлом, скрики людей і хрипіння коней, що, заплутавшись в упряжі, душаться в каламутній воді, ганьбу втечі бачить, перепуджених коней, їздців, що рубають у паніці посторонки, і кудлату чиюсь порожню папаху на бистрині, і бундючний блиск крагів румунського прикордонника. Грізний виблиск піднятих угору червоних клинків буде на тому, на безповоротному березі. Без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужинський, берег його довічних скитань. Прийме, щоб новою ганьбою покрити вигнанця, і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг.

Глава XIX

Степи… Змалку входили вони в свідомість дітей робітничого передмістя. В степові, будяччям зарослі балки тікали з матерями ховатись від німців. Звідти везуть повні грузовики рябих кавунів на базари та все, що вродило. І звідти ж вітер жене куряву в кінці літа, збушовується вона з димами заводів, і тоді все небо южить. Ще знав Микола Баглай степи академіка Яворницького - степи сивих могил, в яких дрімають ненайдені утвори грецьких майстрів, скіфські та сарматські прикраси, знав їх як схованку козацької історії, де під гірким полином, у глибинних шарах, іржавіє зброя звитяжців і непроіржавлена їхня слава лежить.

І ось тепер постали вони перед Баглаєм у розповні літа, в жнив'яному блиску сонця, степи плодороддя, світлі безкраї цехи під блакитним дахом небес… Єльчині степи! Сонячність барв, золото ворохів, смага тіл на токах, зблиски усмішок, ритми праці, зморена плавкість трудових рухів, повносилля, здоровая токових жінок - все це для нього пов'язано з Єлькою, він впізнавав її тут у всьому. Червоні ворохи пшениці сміялись йому смагою її рум'янців, йому пахла пилюка Єльчиних доріг, з неба спрагло цілувало його жарке Єльчине сонце! В цих просторах, в цій волі йому невідступне світилась Єльчина душа.

Проводжаючи студентів на хлібозбирання, декан факультету застеріг їх, і зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без історій, щоб не довелося і про них видавати наказ, як про отих торішніх… Був такий випадок: кілька їхніх студентів, з числа посланих на збирання кукурудзи, щось там собі уявили, з пустощів начепили на граблище підхоплену в тракторній бригаді замазучену шматину і під цим чорним гультяйським прапором гасали по степу, - тамтешній міліціонер по всіх стернях та кукурудзах за ними ганявсь… Звісно ж, довелось деканові вживати санкцій після їхнього рейду. Баглай заспокоїв декана: вони, мовляв, якщо й піднімуть, то тільки прапор барви Дніпра, блакитний прапор кохання…

І цей прапор він таки розгорнув, чорт візьми, на все небо, з ним на елеватор і з елеватора з ним, тільки вітер у вухах свистить! Довкруги - океан сонця, простори, що пахнуть вічністю, степові Гілеї, описані ще Геродотом, де скіфи-хлібороби розводили знаменитих білих коней, так званих царських, що були знані на весь античний світ… Табуни цих білих скакунів часом і зараз з тупотом пролітають повз Баглая, жене їх його буйна уява.

Вантажать студенти зерно на токах. Купаються в сухих, шелестючих пшеницях. Голі по пояс, майбутні інженери та доктори наук, сухошкірі геркулеси в окулярах