Сергій Володимирович Кисельов - Веселий ярмарок

тікати, але раптом почув, ніби хтось каже:

— Без любви не могу... Я любила тебе... колись... любила... А ти ізменіл мені — теперка тільки розсіл п'єш після перваку, вигнаного з твого раціоналізму.

Швидко позбуваючись негативних рис, я здогадався, що це говорить... вода. Та сама вода, яку я колись так любив і яка завжди цнотливо цілувалась зі мною, коли пив її. Вода залилася колоратурним сміхом. її метке жіноче око чіпко прострілювало вусібіч, а тим часом шипіла вона й шипіла гострими колючими кульками газу:

— Подивись на себе. Що з тобою сталося? Ти простоюєш теперка по ієрархічних чергах за титулом чи званням, забувши, що маєш рентгенізувати свою сучасність. З такого індивідуума не добудеш навіть квадратного кореня. Он журналіст тебе доганяє, інтерв'ю хоче взяти, а ти ховаєшся в юрмовиському ярмаровиську. Схаменися, вкоськай свій термояд — дай інтерв'ю колезі.

Хоч у мені домував спротив, однак на моєму вольовому підборідді фокусувалися бутафорські тіні стишеної винуватості. Підступна любов зробила своє — я ще більше розслабився і не міг зрушити з місця. Тому той миршавий журналістисько таки наздогнав мене.

— Дай,— каже,— інтерв'ю на тему «По сторінках козу водили...»

Ви чуєте — дай йому інтерв'ю. А де я візьму час на це? Хіба цей графоманисько не знає, що я перебуваю у зеніті популярності? Та ще й пиши йому про козу. Як же писати про те, чого не бачиш, чого нема?.. В умовах НТР де, хто, коли бачив живу козу? Але щоб той нахабисько відчепився, я сказав йому:

— Бігме, напишу.

Коли вже пообіцяв, треба дотримати слова. І тому я з міського юрмовиська вирвався на сільське просторисько. Сів серед піль, чекаю — може, все ж таки забреде сюди якась коза... Сиджу і згораю від внутрішньої енергії, серце гатить всі свої сімдесят ударів на хвилину. Ніс мій нагадує маленьку пташку з опущеними крилами, підборіддя — як гострий, заструганий камінь. Зате на щоках пахкі рум'янці, вуха стали схожими на червоні пелюстки жоржини. А плечі в мене широкі, а вітреня куйовдить мій чорний хвилястий чупер.

Земля обертається довкола свого пакола. Сонце гасає по рудих луках, як дурне лосеня, а кози нема. Облизана коров'ячими та собачими язиками, стоїть тиша. Лиш коли-не-коли свисне рак і заспіває риба, а від кози ні слуху, ні духу, ні запаху. Вистругав я собі сопілку та став стиха награвати. Коли це бачу — простує до мене якийсь дідисько.

— Добридень,— каже,— Володюньо. А що ти, синуньо, робиш?

— Е-бе-бе-ге-бе-е,— випалив я йому у відповідь. Старий схарапудився і хотів був тікати.

— Стійте, дідуню,— вхопив я його за верхню праву кінцівку.— Я вже майже цілу днину тутка сиджу і жодної кози не бачив. Чого б то?

— Е-е, синуньо, одвічаю тобі: во-перших, тутка запріщонна зона. Пощо ниньки тутка козам вештатись? Водругих, теперка кожну людину будь-яка коза воспрінімає як двоногу рушницю, очі людські нагадують їй двоствольне дуло. А в тебе ще й ніс кирпатий, і сопілку в рота ти встромив. То яка коза до тебе підійде, коли ти схожий на п'ятиствольну рушницю? Ще й брови в тебе як ятагани, а підборіддя — що гострий кинджал. Усе це лякає козу.

Сонце пече, мов реактор, я затуляю лоба хусткою, розплющую очі, а перед мене вже не дід, а коза.

— Заступи мене, старший брате,— сказала коза людським голосом.

Це мене кинуло в гнів. Ти диви, яке нахабисько!

Я зриваю з голови пов'язку і зі всіх стволів як випалю:

— Тринди-ринди, коржі з маком! Я тобі що, цап? Козисько як дремене. І не знаю теперка, чого воно схарапудилось — чи від мого голосу, чи від моїх стволів? Отака козяча реакція.

ДІТКАМ - ІСКРИНКИ З ВЕСЕЛОЇ СКРИНЬКИ

В ОДЕСІ, НА ПРИВОЗІ

З народних жартів

Ранок одеський. Возів цілий ряд.

Батько й синок продають виноград.

Батько — то грона, то гирі кладе.

Син, помічник його,— касу веде:

Гроші приймає, щоб їх берегти,

Здачу дав — із п'яти, з десяти...

Батько торгує завзято, аж змок.

Чув — гука йому з воза синок:

— Годі вам, тату, уже торгувать!

Годі, бо здачу вже нічим давать!

— Як же це так!— тата кинуло в гнів.—

Ти ж в кожнім класі два роки сидів!

СТЕПАН ОЛІЙНИК

Віктор Кава

ЮРКІВ ПОДАРУНОК

Уранці сьомого березня Юрка було не впізнати. Неквапно з'їв сніданок, гречно подякував мамі, навіть помив тарілку, хоч за вікном лунав нетерпляче-закличний свист його товариша Олеся. Акуратно склав книжки в портфель, поволі ступив до порога, подумав, нагнувся, взяв щітку й заходився чистити свої бувалі в бувальцях черевики.

Мама зачудовано спостерігала ту незвичайну синову поведінку. «Ага, та це малий до мого свята готується!» — втямила нарешті й тепло всміхнулася.

А Юрко, почистивши черевики, без поспіху розігнувся, глянув на маму, закліпав очима й скоромовкою сказав:

— Будь ласка, дай мені п'ять карбованців...

Тепер закліпала очима мама.

— Нащо тобі гроші? Ще й такі чималі...

— Та... треба,— хутко одвів погляд Юрко, пильно задивився на кота Барсика, який ніжився в кутку.— Ну, подарунок хочу купити тобі до свята. Дуже гарний!

— Як?— сплеснула мама руками.— Ти ж сам одного разу хвалився — цілих три місяці збираєш гроші мені на подарунок. Де ж вони поділися, га?

Юркові очі прудко забігали по всій кімнаті й знову зачепилися за Барсика, котрий, нашорошивши вуха, дослухався до гучної розмови.

— Ну, збирав, правда... А недавно уроки робив, а Барсик гратися захотів і скочив до мене на стіл. Ну, він, ні, ми удвох ненароком скинули додолу скарбничку, і вона розбилася... Ну, гроші на підлозі я до копієчки зібрав, але ж класти їх нікуди... То я й кинув гроші до кишені... Ну, а ти ж знаєш, мамо, як тримати гроші в кишені. Сама ж казала: не встигнеш в день зарплати додому дійти, як половину грошей розтринькаєш. Бо ж універмаг і універсам на твоїй дорозі. А мені ще важче — ідеш до школи, морозивниці вже сидять, чи не ночують вони в своїх кіосках... Коли ж повертаєшся додому, кіно запрошує, магазин іграшок навстіж розчинений. Ну от і вийшли всі мої гроші...

Мама глибоко зітхнула, дістала гаманець.

— То який же ти мені, коли не секрет, подарунок купиш?— спитала.

— Найкращі духи!— гордо заявив Юрко.— За