Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.

— — — —

На вулиці я довго помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках, мені здавалось, що, як-тільки я вийду з того дому, мені відразу стане лекго і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в йому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.

Беру візника й їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я змерзло щулюсь.

Після тих кімнаток, після пискливої канапки, напухлих од вохкости міщанських шпалерів, здається мені кімната Шапочки роскішною й надзвичайно затишною.

Шапочка, намагаючися сховати замішання, хвилювання від чекання та инші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:

— Ну, сідайте! Змерзли? Руки в вас, як крижини. Чаю хочете?

І гостро, допитливо зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на инше й удаючи, що дуже занята.

Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.

— Моя Шапочко!

— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною, й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другою рукою підіймає пасмо волосся, що впало мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.

— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.

Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.

— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.

Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.

Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає. Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття, й я про це згадую коротко й мимохідь.

— Бідна!.. — похмуро каже Шапочка й, визволивши руку, відходить од мене. На тому місці, де лежала рука, я почуваю холодок. Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови.

Мене раптом обхоплює обурення, і злість. Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті, силкуючись опанувати собою. Але роздратованість і злість ростуть. Клавдія, здається мені, присмокталась до мене, й мені хочеться струсити її, з огидою відшпурнути від себе.

— З якої речі? — зупиняючися проти Шапочки, кажу я з непорозумінням. — 3 якої речі?…

— Що «з якої речі?»

Я боюся, що скажу щось зайве й, не відповівши, ходжу знов. Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене:

— З якої речі я мушу про щось там думати, турбуватись, почувати себе до чогось зобов'язаним? Хай сама відповідає за свої вчинки!

Шапочка мовчить і вперто думає.

— А ви не хочете відповідати за свої? — раптом тихо каже вона.

— Хочу! Готов одповідати. Але ж не за ті, які накинено мені, які обдуром мене примушено зробити.

— А коли обдуру нема, й вона сама жертва випадку? Через що ж вона сама повинна бути тою жертвою?

Я в душі визнаю рацію сього арґументу. Але від того, що визнаю, почуття звязку з Клавдіею стає гострішим, і мені хочеться увільнитись од його. І через те я кажу:

— Вона взяла на себе відповідальність!

— Я не розумію, власне, що вас так хвилює в цьому? Вона ж нічого не вимагає від вас?

Я й сам добре не знаю, в чому річ. Знаю тільки, що щось непокоїть мене.

— Так, вона не вимагає. Але мене бере злість, хоча б за те, що я мушу брехати їй. А я не хочу брехати…

— Не брешіть.

— Значить, бути жорстоким без потреби? Від жалю ж я брехав. А я ніякого жалю не хочу! Не хочу, щоб це каламутило, псувало наші з вами відносини.

Шапочка здивовано підводить брови.

— Чим же наші відносини можуть бути попсовані? Хиба я подала вам якийнебудь привід до цього? Чи ви в собі помічаєте якунебудь зміну?

— Хоча б уже тим псуються, що ми мусимо відкладати наше спільне життя, поки якось там не влаштується з нею. Я розумію, це треба. Але мене це злостить.

Кажучи це, я почуваю, що брешу, що не в цьому річ, а в чому саме, я все ж таки не розумію.

— Ну, добре… — якось несміло каже Шапочка й широко, по-дитячому розплющує очі. — Коли вам це тяжко, я згоджуюсь і так…

— Ні, ні, я не хочу! Це буде не те. Я мушу зпочатку покінчити з тим. Я так не можу… Простіть, Галю, все це дурниці! Нічого, власне, страшного нема, я просто трохи знервувався і… голодний. Я відранку нічого не їв. Причина дуже проста й поважна.

— Правда? Ви не їли? — заклопотано підводиться Шапочка. — Ну, ходімте! Я погодую вас.

— Зараз. Тільки ви не звертайте уваги на мої слова. Добре? І скажіть мені, тільки щиро скажіть, отверто: ваше відношення до мене не попсувалось історією? Скажіть тепер же, на самім початку, самій собі й мені.

Шапочка дивиться в землю й мовчить.

Я чекаю з трівогою.

— Мені було боляче… — нарешті, тихо й рівно промовляє Шапочка.

— Через що саме?

— Не знаю. Так, узагалі. Це бруднить… І ще якось… Не знаю. Але тепер менше. Я багато думала, і…

Вона зупиняється.

— І?…

— І тепер легче. Але все це треба добре вияснити, — раптом сердито додає вона й дивиться мені в очі.

— Що ж, власне, виясняти, Шапочко?

— Не знаю, але я так не можу. Ну, ходім! Я погодую вас.

В їдальні нема нікого. Всі пішли з дому. Шапочка сама приносить мені з кухні поїсти, опікується мною з зворушливою дитячою серйозностю, заклопотанням і чогось часто червоніє. Я догадуюсь чого: мабуть, їй, як і мені, уявляється, що вона вже моя жона, що вже живе зо мною.

Нам стає весело. Але ми занадто охоче й поспішно віддаємось цьому настроєві. Як-тільки Шапочка простягає руку, щоб узяти від мене тарілку, я вимагаю викупу: цілую цю руку, а потім шопочу тихо-тихо:

— Моя? Моя?…

Шапочка витягає трубочкою губи і прижмурює очі.

Декілька разів чути дзвінки то Марії Пилипівни, то хлопців, але ми не виходимо до них.

— Потім от що, — несподівано, відразу міняючи тему, каже Шапочка: — ви не женіть Клавдію Петрівну! І не брешіть! Скажіть, що через… ну, через скільки?…

Я догадуюсь, про що вона каже, але все ж таки питаю:

— Що «через скільки?»

— Ну, через скільки ми будемо жити разом?

— Я сказав їй, що через два місяці. Але ж це неможливо. Я скажу через… два