Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

на нашій кухні з’явилися сторонні! Приблизно десять чоловіків і жінок, з вигляду селяни, акуратно одягнені, боязкі, з похідними мішками за спинами, прийшли дізнатися, чи не потрібна робоча сила!

— Клич короля, — поважно наказала мені мати Гарольда. І я побігла. Робота не припинялася ні на секунду, пахло димом, сирою глиною, свіжим деревом і могутнім потом.

— Короля не бачили?

— Був тут хвилину тому… Біля замку шукай!

Дивно, але фундамент уже було закладено. Я зупинилася перед ним із роззявленим ротом: таке враження, ніби тут день і ніч працювали екскаватори, бульдозери, бетономішалки!

— Ліно, ти мене шукала?

Я обернулася. Оберон був, як і всі, забруднений землею, в руках у нього було щось схоже на будівельний висок — тягар на ниточці.

— Там люди прийшли…

— Дуже добре, ходімо…

На кожен крок Оберона припадало майже два моїх.

— Вони шукають роботу!

— Вони її знайшли.

— А хто вони такі? Звідки взялися?

— Це наші люди, Ліно, нові жителі нового Королівства. «Тонкий» світ уже почав перетворюватися, а отже, «грубий» від нього не відставатиме. Зараз сюди хлинуть люди, тільки встигай зустрічати.

— Правда?!

Новоприбулі, як і раніше, стояли тісною купкою. Побачивши Оберона, вони пожвавилися. Міцний бородатий чоловік вийшов наперед і раптом схилився в поклоні. І всі його товариші теж вклонилися.

— Вітаємо вашу величність…

«Звідки вони знають, — подумала я. — Він же без корони, без мантії, брудний, з виском…»

— Ласкаво просимо, — весело сказав Оберон. — Заходьте. Живіть. Працюйте. Королівство для вас!

Мати Гарольда, котра стояла поряд, розплакалася.

* * *

Так закінчилася моя вахта кухарки, і я, чесно кажучи, була дуже рада. Новоприбулі жінки набагато краще вміли готувати їжу на багатті. Якийсь час я виконувала дрібні доручення — піди нарви щавлю, принеси солі, віднеси ножі погострити тощо. Згодом робота на кухні зовсім налагодилася, і про мене всі забули.

Оглядаючись навколо, я походжала по табору — будівельному майданчику: та тут працювало вже повнісінько чужих! Незнайомі чоловіки тягали колоди, незнайомі хлопці місили глину замість сестер-хранительок, бігали чиїсь діти — я вже відвикала від дітей…

Мені стало трішечки сумно. Одна казка закінчувалася, починалася друга, і я не знала, чи є для мене місце в цьому новому світі, що зароджувався. Куди йдуть маги дороги, коли дорога закінчується?

Коні блукали, відпочиваючи, по ще не витоптаній траві. Білою плямою виділявся Фіалк. Я подумала: як же він пасеться з його зубами?

Ніби почувши мої думки, крокодилокінь підвів голову. Змахнув крилами й неквапливо попрямував до мене. Гепали об землю кошлаті круглі копита. Розвівалася грива, струмувала й падала молочними хвилями. Фіалк підійшов зовсім близько, по-дружньому глянув карим очищем, торкнув мене кінчиком крила.

Я погладила його по шиї.

— Я б із задоволенням, Фіалку. Та без дозволу Оберона я не можу?

Фіалк хитнув головою, ніби кажучи: та припини, що за умовності. Я притиснулася щокою до теплого жорсткого крила.

— Я скоро піду, Фіалку, — сумно мовила я.

Він дихав мені у вухо. Величезні зуби були зовсім поряд — мені навіть боязко стало.

— Я сумую за домашніми… Проте і йти теж… неначе була хороша пісня, а й доспівати її не можна. Розумієш?

Фіалк глузливо дивився кудись мені через плече. Я озирнулася.

— Це була суперкаша, — серйозно сказав Оберон.

— Та облиште… пригоріла.

Король усміхнувся.

— Покатаємося?

— А можна?

— Хто сказав, що ні?

І за хвилину ми вже сиділи на спині Фіалка без сідла, і крилатий кінь ішов лугом ніби неквапливо, однак квіти й каміння мчали назад із величезною швидкістю, а у вухах моїх усе сильніше свистів вітер.

* * *

— Поглянь. Ось межа нового Королівства. Вона поки що не дуже помітна — якщо ж придивитися…

І я придивилася.

Мабуть, звичайна людина, не маг, і не змогла б її розгледіти. За цією межею невловимо мінявся рух вітру, трави, навіть хмар. Ледве відчутна грань, майже недоступна для ока різниця відтінків. Ось ростуть поряд дві однакові квітки, проте одна трохи яскравіша. І по-різному гойдають голівками. І метелик, долаючи невидиму межу, на мить зникає і відразу ж з’являється знову.

По той бік межі просто луг і просто квіти. По цю — раптом злітає коник, зависає, розпрямивши крила, і я бачу, що він дивиться на мене! У нього лялькове личко, зелені оксамитові штани розідрані на колінах. На колінах, що стирчать назад!

— Ай!

— Не лякайся. Через кілька днів тут розплодиться безліч найрізноманітніших істот. Майже всі вони будуть доброзичливі. Адже це наше Королівство.

На моїх очах бутон, який щойно був по той бік межі, раптом затремтів, розкрив пелюстки, і повітря над ним заструмувало.

— Дивіться! Межа рухається!

— Звичайно. У перші дні вона розширяється особливо швидко. За кілька років усе, що ти бачиш, — ліс, гори, море, берег — буде в межах Королівства.

Фіалк змахнув крилами, скочив з уступу на уступ, понісся між деревами. З розгону влетів у струмок, підняв копитами веселкові бризки.

— Це річка… Майбутня річка. Зараз тут води по коліно, але, коли виросте Королівство, тут ходитимуть човни і великі судна. Знаєш, що це? Народження світу, Ліно, ти не можеш цього не відчувати…

— Я відчуваю. Усі щасливі.

— А ти?

Фіалк прямував угору за течією струмка. Обережно ступав, пробираючись крізь гущавину.

— І я, — сказала я не дуже впевнено. — Ваша величносте… а де принц з Ельвірою?

— У них курінь ондечки, — Оберон показав кудись у бік гір. — їм справді слід побути на самоті. По-перше, вони молодята…

— А по-друге, їх ніби не помічають? Бойкот?

— Усе зміниться… — Оберон зітхнув. — Усе зміниться, ось побачиш. От схлине перша хвиля роботи, зберу знову суд і оголошу їм виправдовувальний вирок. Не можна ж їх вічно гризти, вони вже й так покарані… Поглянь. Тут початок нашої річки.

Ми спішилися перед прямовисною скелею. Високо над нами вода пробиралася крізь каміння, розбивалася на бризки, падаючи з висоти, і знову збиралася в потік і бігла вниз, до моря. Над струмком погойдувалися квіти на довгих стеблах. Дно рясніло різноколірними мушлями.

Я закинула голову.

— Може, треба зверху каміння розібрати? Ясно ж, він ледве пробивається… — зауважила я.

— Він сам проб’ється, Ліно, на все своя пора… Знаєш що? Треба дати йому ім’я. Адже тепер це не просто дикий безіменний потік — це наша майбутня річка. Давай якось його назвемо?

Я затримала дихання. Загальне свято, що витало над будівництвом і досі зачіпало мене тільки краєчком, раптом оповило теплом і гепнуло в грудях, мов м’ячик.

— Давайте, — відгукнулася я пошепки.

— Ну, називай.

— Я?

— Чому б і ні? Дай йому ім’я.

— Королівський струмок? — запитала я невпевнено.

— Гм… Можна й так.