Анджей Сапковський - Останнє бажання

не тільки незаконнонародженим, але більш того — дитиною від змішаного людсько-нелюдського зв'язку. І як такий, хоч і гербовий, не міг вважатися повноправним вельможею і явно не користувався привілеєм проходу в місто після настання сутінків.

— На жаль,— від уваги ельфа не вислизнув погляд відьмака,— і ми теж змушені чекати світанку. Закон не знає виключень, у всякому разі, для таких, як ми. Приєднуйтеся, пане лицар.

— Геральт з Ривії,— представився відьмак.— Я відьмак, не лицар.

— Що з ним?— Хіреадан указав на Жовтця, якого тим часом вартові уклали на тапчан.— Схоже на отруєння. Якщо так, можу допомогти. У мене є гарні ліки.

Геральт сів, потім коротко й обачно виклав події біля ріки. Ельфи переглянулися. Сивоволосий лицар сплюнув крізь зуби й поморщився.

— Неймовірно,— сказав Хіреадан.— Що б це могло бути?

— Джин із пляшки,— буркнув Вратимир.— Прямо як у казці…

— Не зовсім,— Геральт показав на Жовтця, що скорчився на тапчані.— Не знаю ні однієї казки, яка б закінчувалася так.

— У бідолахи ушкодження явно магічного характеру,— сказав Хіреадан.— Боюся, мої медикаменти навряд згодяться. Але полегшити страждання можуть. Ти вже давав йому які-небудь ліки, Геральте?

— Протибольовий еліксир.

— Ходімо, допоможеш. Підтримай йому голову.

Жовтець жадібно випив змішані з вином ліки, вдавився останнім ковтком, розкашлявся й обплював подушку.

— Я його знаю,— сказав другий з ельфів, Еррділь.— Це Жовтець, трубадур і поет. Колись я слухав його при дворі короля Етайна в Цидарисі.

— Трубадур,— повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта.— Паршиво, дуже. У нього ушкоджені м'язи шиї й гортань. Починаються зміни в голосових зв'язках. Необхідно якомога швидше припинити дію чарів, інакше… Це може бути незворотно.

— Тобто… Він що, не зможе говорити?

— Говорити зможе. Але співати — ні.

Геральт, не кажучи ні слова, сів на стілець, опустив голову на стиснуті кулаки.

— Чаклун потрібен,— сказав Вратимир.— Ліки, або лікувальне заклинання. Ти повинен відвезти його в яке-небудь інше місто, відьмаче.

— Це чому ж?— підняв Геральт голову.— А тут, у Ринді? Нема, чи що, чаклуна?

— У всій Ринді скрутно з магами,— сказав лицар.— Вірно, добродії ельфи? Після того як король Ериберт наклав розбійницький податок на чари, маги бойкотують столицю й міста, які завзято виконують усякі королівські розпорядження. А радники в Ринді, я чув, славляться своєю ретельністю. Вірно? Хіреадане, Еррділю, я правий?

— Правий,— підтвердив Еррділь.— Але… Хіреадане, можна?

— Навіть треба,— сказав Хіреадан, дивлячись на відьмака.— Нічого робити таємницю з того, що й так уся Ринда знає. У місті, Геральте, тимчасово живе одна чарівниця.

— Імовірно, інкогніто?

— Не зовсім,— посміхнувся ельф.— Особа, про яку я говорю, велика оригіналка. Нехтує й бойкотом, який рада чарівників оголосила Ринді, і розпорядженням міських радників, і почувається чудово, тому що в результаті тут виник великий попит на магічні послуги. Звичайно, чарівниця ніяких податків у скарбницю не платить.

— Міська рада терпить?

— Чарівниця живе в будинку великого купця, торговельного фактора з Новіграду і одночасно титулярного радника. Ніхто не сміє її там чіпати. Вона користується правом притулку.

— Скоріше домашній арешт, ніж притулок,— поправив Еррділь.— Практично вона там в ув'язненні. Але на брак клієнтів не ремствує. Багатих клієнтів. На радників демонстративно чхає, влаштовує бали й гулянки…

— А радники зляться, під'юджують проти неї кого тільки можуть, усіма способами підривають її репутацію,— додав Хіреадан.— Розпускають про неї огидні чутки, сподіваючись, що вищий богослужитель із Новіграду заборонить купцеві надавати їй притулок.

— Не люблю лізти в такі справи,— буркнув Геральт.— Але вибору в мене немає. Як звуть того купця-посланника?

— Бо Берран,— відьмакові здалося, що Хіреадан поморщився, виголошуючи ім'я фактора.— Що ж, дійсно, це твій єдиний шанс. Вірніше, єдиний шанс того бідолахи, що там лежить. Але чи захоче чарівниця допомогти… Не знаю.

— Будь уважний, коли підеш,— сказав Еррділь.— Шпигуни бургомістра спостерігають за будинком. Якщо затримають, сам знаєш, що робити. Гроші відкривають будь-які двері.

— Піду, як тільки відкриють ворота. Як звуть чарівницю?

Геральту здалося, що на виразному обличчі Хіреадана заграв легкий рум'янець. Але це міг бути й відблиск вогню з каміна.

— Йєннефер з Венгербергу.

3

— Хазяїн спить,— повторив воротар, дивлячись на Геральта зверху. Він був на голову вищим й майже вдвічі ширшим в плечах.— Ти що, оглух, бурлако? Спить хазяїн, кажу.

— Ну й нехай його спить,— погодився відьмак.— У мене діло не до твого хазяїна, а до дами, яка у вас… квартирує.

— Діло, значить,— воротар, виявляється, був людиною швидкою на жарти, що при такій фігурі й зовнішності було дивним.— Ну то йди в бордель і задовольняйся. Забирайся!

Геральт відстебнув від пояса мішечок і підкинув його в руці, не випускаючи ремінця.

— Мене не купиш,— гордо вимовив цербер.

— А я й не збираюся.

Воротар був занадто громіздкий, аби мати рефлекс, що дозволив би ухилитися або закритися від швидкого удару звичайної людини. А від удару відьмака він не встиг навіть замружитися. Важкий мішок з металевим дзенькотом саднув його в скроню. Він звалився на двері, обома руками хапаючись за стулку. Геральт відірвав його ударом у коліно, штовхнув плечем і вдарив мішечком ще раз. Очі у воротаря помутніли й розбіглися в комічній косоокості, ноги склалися, як два складні ножики. Відьмак, бачачи, що здоровило хоч уже майже знепритомнів, але усе ще намагається розмахувати руками, дав йому з розмаху втретє, прямо по тім'ячку.

— Гроші,— буркнув він при цьому,— відкривають будь-які двері.

У сінях було темнувато. Через двері ліворуч доносився голосний храп. Відьмак обережно заглянув туди. На розібраній лежанці спала, виводячи носом вигадливі рулади, товста жінка в нічній сорочці, задертій вище стегон. Картина не з найвишуканіших. Геральт затяг воротаря в кімнату й замкнув зовні двері на засув.

Праворуч розташовувалися наступні двері, напіввідчинені, а за ними кам'яні сходи, що вели вниз. Відьмак уже збирався було пройти повз, коли знизу долетіла невиразна лайка, гуркіт і сухий тріск битого посуду.

Приміщення виявилося великою кухнею, заповненою смолистими дровами й травами, що сильно пахли. На кам'яній підлозі, між черепків глиняного глечика, низько нахиливши голову, плазував на колінах зовсім голий чоловік.

— Яблучний сік, матір її,— вимовив він так, що важко було розібрати, вертячи при цьому головою, як баран, який помилково буцнув фортечну стіну.— Сік… яблучний… бажає… Де слуги?

— Чого бажаєте?— чемно запитав відьмак.

Чоловік підняв голову й ікнув. Очі в нього були