Анджей Сапковський - Останнє бажання

Із глечика, який під час метушні впав на пісок, вирвався світний червоний дим.

Відьмак відскочив і кинувся за мечем. Жовтець, схрестивши руки на грудях, навіть не ворухнувся.

Дим запульсував і на рівні голови поета зібрався в неправильної форми кулю. Потім перетворився в карикатурну безносу голову з величезними очиськами й чимсь наподобі дзьоба. Голова мала близько сажня в діаметрі.

— Джин,— проговорив Жовтець, тупнувши ногою,— я тебе звільнив, і відтепер я — твій володар. Мої бажання…

Голова заклацала дзьобом, який був зовсім не дзьобом, а чимсь наподобі обвислих, деформованих губ, що змінювали форму.

— Тікай,— крикнув відьмак.— Тікай, Жовтцю!

— У мене,— продовжував Жовтець,— наступні бажання. По-перше, нехай якомога швидше шляк трафить Вальдо Маркса, трубадура із Цидариса. По-друге, у Каєльфі проживає графська донька Віргінія, яка нікому не хоче давати. Нехай мені дасть. По-третє…

Ніхто ніколи не довідався, яким було третє бажання Жовтця. Потворна голова витворила з себе дві ще потворніші лабети й схопила барда за горло. Жовтець захрипів.

Геральт у три стрибки підскочив до голови, змахнув срібним мечем і рубонув від вуха, через середину. Повітря завило, голова пихнула димом і різко виросла, подвоюючись у розмірах. Моторошна паща, що теж значно збільшилася, розкрилася, заклацала й звизгнула, лабети смикнули Жовтця, що виривався, і притисли його до землі.

Відьмак склав пальці Знаком «Аард» і послав у голову максимальну енергію, яку тільки йому вдалося сконцентрувати. Енергія ударила в ціль, перетворившись у сліпучий промінь у світінні, що охопило голову. Гримнуло так, що в Геральта задзвеніло у вухах, а від вибухової хвилі аж зашуміли верби. Чудовисько оглушливо заричало, ще більше роздулося, але відпустило поета, зметнулося вгору, закружляло й відлетіло до поверхні води, розмахуючи лабетами.

Відьмак кинувся відтягати нерухомо лежачого Жовтця, і тут його пальці наткнулися на засипаний піском круглий предмет. Це була латунна печатка, прикрашена знаком зламаного хреста й дев’ятипроменевої зірки.

Голова, що висіла над рікою, розрослася вже до розмірів копиці сіна, а її розкрита паща, що кричала, нагадувала ворота клуні середніх розмірів. Витягнувши лабети, чудовисько напало.

Геральт, не зовсім знаючи, що робити, затис печатку в кулаці й, виставивши руку убік нападаючого, викрикнув формулу екзорцизму, якої колись його навчила одна знайома жриця. Ніколи раніше він цією формулою не користувався, оскільки в марновірства принципово не вірив. Ефект перевершив усі очікування.

Печатка засичала й розжарилася, обпалюючи долоню. Гігантська голова завмерла в повітрі над водою. Повисівши так з хвилину, вона завила, заричала й перетворилася в пульсуючий клуб диму, у величезну пухку хмару. Хмара тонко звизгнула й з неймовірною швидкістю помчала вгору за течією ріки, залишаючи на поверхні води вируючу смугу. Через кілька секунд зникла вдалині, тільки вода ще якийсь час приносила потроху затихаюче виття.

Відьмак нахилився до поета, що стояв на колінах на піску.

— Жовтцю! Ти живий? Жовтцю, холера! Що з тобою?

Поет замотав головою, замахав руками й розкрив рот для крику. Геральт поморщився й прикрив очі — у Жовтця був добре поставлений, звучний тенор, а при сильному переляку він міг досягати неймовірних висот. Але те, що вирвалося з горла барда, було ледь чутним скрипом.

— Жовтцю! Що з тобою? Ну не мовчи ж!

— Х-х-х… е-е-е… кх-х-х… кх-х-уррва!

— Тобі боляче? Що з тобою, Жовтцю?

— Х-Х-Х… кх-х-х …

— Не кажи нічого. Якщо все в порядку, кивни.

Жовтець зморщився, із превеликим зусиллям кивнув, перевернувся на бік, скорчився, і його відразу вирвало кров'ю.

Геральт вилаявся.

2

— Боги милостиві!— вартовий позадкував і опустив ліхтар.— Що з ним?

— Пропусти нас, добрий чоловіче,— тихо сказав відьмак, підтримуючи Жовтця, що скорчився в сідлі.— Ти ж бачиш, ми поспішаємо.

— Бачу,— ковтнув слину вартовий, дивлячись на бліде обличчя поета і його заляпане чорною запеченою кров'ю підборіддя.— Поранений? Це кепсько виглядає, пане.

— Я поспішаю,— повторив Геральт.— Ми в дорозі зі світанку. Пропустіть нас, будь ласка.

— Не можемо,— сказав інший вартовий.— Через ворота можна входити тільки від сходу до заходу. Уночі не можна. Наказ. Не можна нікому, хіба що зі знаком короля чи бургомістра. Ну й ще, якщо гербовий вельможа.

Жовтець захрипів, скорчився ще більше, обперся чолом об гриву коня, затрясся, сіпнувся в сухому позиві. По шиї коня, прикрашеній засохлими «виверженнями», потекла чергова цівка.

— Люди,— сказав Геральт як можна спокійніше,— ви ж бачите, йому погано. Мені потрібен хто-небудь, хто його вилікує. Пропустіть нас, прошу.

— Не просіть,— вартовий сперся на алебарду.— Наказ є наказ. Пропущу, а мене поставлять до ганебного стовпа й виженуть зі служби. Чим я тоді буду дітей годувати? Ні, милостиві пани, не можу. Стягніть друга з коня й відведіть у вартову вежу перед фортечною стіною. Там є кімната. Ми його перев'яжемо, до світанку протягне, коли судилося. Чекати залишилося недовго.

— Тут перев'язати мало,— скрипнув зубами відьмак.— Потрібен знахар, жрець, здібний медик…

— Такого вночі однаково не добудитеся,— сказав другий вартовий.— Усе, що ми можемо зробити, це не змушувати вас перед воротами до світанку стирчати. У будинку тепло й знайдеться, куди покласти пораненого, легше йому буде, ніж в сідлі. Давайте допоможемо стягнути з коня.

У кімнаті барбакану дійсно було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у каміні, за яким завзято співав цвіркун.

За важким квадратним столом, заставленим глечиками й тарілками, сиділи троє.

— Вибачте, шановні,— сказав вартовий, що підтримував Жовтця,— як завадили… Може, не будете проти… Тут лицар, гм… Ну і другий, поранений, я подумав…

— Правильно подумав,— один із чоловіків повернув до них худорляве, кутасте обличчя, підвівся.— Давайте, кладіть його на лежанку.

Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів за столом, на що вказував їхній одяг, що являв собою характерну суміш людської й ельфійської моди. Обидва були ельфами. Осілими. Асимільваними. Третій чоловік, на вигляд старший, був людиною. Лицарем, про що говорив його одяг і сивувате волосся, пострижене так, щоб можна було надягти шолом.

— Я Хіреадан,— представився більш високий з ельфів, той, що з виразним обличчям. Як звичайно із представниками Старшого Народу, його вік визначити було неможливо. Йому з однаковим успіхом можна було дати й двадцять, і сто двадцять років.— А це мій родич, Еррділь. А он той вельможа — Вратимир.

— Вельможа,— з надією буркнув Геральт, але уважний погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений на чотири частини щит із золотими ліліями був навскіс пересічений срібною смугою. Вратимир був