Соломія Павличко - Теорія літератури

пояснити «Європу» так і не завершилися успіхом. У 1928 р., зламаний (або намагаючись перехитрити своїх критиків із ЦК), у листі до редакції газети «Комуніст» письменник підкреслює, що «носієм цієї психологічної Європи й є сама наша партія»[456].

Звичайно, на фоні провідних антиєвропеїстів Дорошкевича, Коряка, Юринця та інших навіть такий неясний, наївний європеїзм Хвильового був певним дисонансом у рамках пролетарської культури та її дискурсу. Він містив загрозу для партійного мистецтва й радянського ладу. Однак цей європеїзм був поверховим, лозунґовим і аж ніяк не модерним.

Зрозуміло з попереднього, що сучасна, модерна Європа Хвильового не приваблювала як Європа кризи й занепаду. Відповідно, не приваблювала Європа модерністичної літератури й культури.

Інтелектуалізм, філософізм, ускладненість думки та художніх форм, песимізм «класичного» модернізму, який постав між двома світовими війнами з романами Джойса й Пруста, поезією Еліота й Павнда, театром Брехта, філософською проблематикою Кафки й Музиля, не могли викликати симпатію в оптимістично настроєного й недостатньо начитаного пролетарського письменника. На противагу «гнилій» Європі він висунув ідею «азіатського ренесансу», на противагу сумнівам модернізму — месіанські настрої, характерні радше для вже відцвілого романтизму.

Європеїзм і антиєвропеїзм

Поряд з апологією насильства антиєвропеїзм був компонентом загального офіційного дискурсу часу. Всякий найабстрактніший заклик орієнтації на Європу вже в 1925 р. звучав настільки радикально, що його сприймалося як замах на саму революцію. Теорія, критика, поезія, проза, інтимні записи — все мало на собі печать зневаги й підозріливості щодо Європи й часто межувало з неприкритою ненавистю. Послідовними антиєвропеїстами були Пилипенко, Коряк, Дорошкевич, Юринець, відповідно, всякий модернізм і західництво викликали їхній осуд. Частково їм опонував Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія». Однак європеїзм Хвильового, як ми побачили, часто був антиєвропеїзмом по суті. Зеров обережно закликав «до джерел» у дусі старого латинського принципу dictum sapienti sat est. Тим часом дискурс антиєвропеїзму (як неодмінний супутник пролетарської культури) поширювався й роз’їдав літературу зсередини[457]. Буквально кожен прагнув сказати тут своє слово, демонструючи лояльність до офіційної настанови.

Олекса Слісаренко, який у «Мистецтві» видрукував свою «Поему зневаги», належить до піонерів цього напряму. Його емансипація від європейського полону просто брутальна:

5. Питаю:

Хто здатен

Плюнути

Европейцю

В зарозумілу пику

Сміливим словом.

6. Слухайте,

Всі гайдуки

Европейської думки!

7. Ви довго тримали

Мене в полоні

Зв’язаним

Шовками свого безсилля.

8. А тепер я вільний!

Бійтесь

Моїх мотузків з кострицею![458]

В аналогічному ключі декларували свої погляди Тичина, Сосюра, Семенко та ін.

Підкріплення своєму антиєвропеїзмові письменники часто знаходили в несподіваних місцях. Наприклад, у книзі найвідомішого в Україні цього часу західного філософа Освальда Шпенґлера «Присмерк Європи», перший том якої вийшов російською мовою 1923 р. Його ідеї справляли на всіх велике враження. І на інтелектуалів, як-от Віктор Петров, про що розмова піде пізніше, і на антиінтелектуалів, які зненацька відкрили в Шпенґлері ідеолога аґресивного антиєвропеїзму, що роз’їдав українську культуру, як хвороба. На Шпенґлера посилався Коряк[459]. У підвладності впливові Шпенґлера опоненти одностайно звинувачували Хвильового. Хвильовий справді зазнав впливу деяких ідей Шпенґлера, про що писали численні науковці[460], і саме в нього позичав натхнення для критики сучасної «гнилої» Європи на противагу «здоровій» динамічній (комуністичній) Азії. Підживлюючись ідеями Шпенґлера, Хвильовий не забував у памфлетах називати його «фашистом».

«Місто»

У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом.

Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатньо рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацію, внутрішню дисгармонію.

В українській літературі з її закомплексованістю на народі, природній сільській людині, звернення до міста відбувалося особливо повільно й невпевнено. Мовно й соціально місто завжди було ворожим українцю. З революцією в російськомовне місто попрямували Степани Радченки та Володимири Сосюри. Почалося засвоєння міста неміською людиною, яка приносила до міста свої комплекси й страхи.

Парадокси цього засвоєння вперше відбилися на сторінках журналу «Мистецтво». Як правило, місто видається більшості авторів журналу ворожим і чужим. Клим Поліщук, наприклад, у «шкіці» «Останній день» максимально прямолінійний:

«Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з презирством дивлюся на камінний брук, бо вже бачу Прийдешнє.

Воно з села. В сірій свиті. За плечима десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного»[461].

Поряд у тому ж самому числі «Мистецтва» оповідання М. Івченка «Місто вмерло», побудоване на досить незграбних і прозорих алегоріях смерті міста. Місто — це передовсім стара (розумій буржуазна) культура, не потрібна новим людям.

Аналогічні мотиви втілилися в збірці Сосюри «Місто» (1924). У ній присутні кілька типово модерністичних мотивів і настроїв, таких, як самотність, алієнація. Їх помітив Зеров, який у рецензії на цю збірку писав: «Центром Сосюриної книжки є саме почуття своєї відчуженості в місті»[462]. Однак цілком позасвідомі спалахи модерної образності й світовідчуття губляться в загалом немодерній тональності дискурсу Сосюри. Самотність його ліричного героя (і самого поета) — це самотність людини, яка не приймає й не розуміє міста. Вона неглибока, як узагалі його почуття неглибокі. Герой-поет спогадами повертається до села, тішиться, що його дружини — селянка. Опозиція між «я» і «вони» (міські люди) є центральною й непереборною. Здавалось би, що це так само модерністична опозиція. Однак ні. В даному історичному контексті саме «вони», а не «я» є загрожені. Саме «вони», мешканці міста, викликають у поета неймовірні, дикі приступи аґресії:

Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана знову взяв

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну шляпку і манто стріляв…

Але ні! Їх другим треба взяти…[463]

Маємо справу зі специфічним феноменом — страхом невідомого й ненавистю до нього. Не має значення, чи це місто, від якого відчужений селюк і колишній червоноармієць (безмежно травмований і переляканий петлюрівським епізодом своєї біографії), чи це Європа, «закордон» — ще більша, ворожіша і ще менш знайома й зрозуміла сила.

Отже, незрозумілість і чужість світу міста викликає цілу низку реакцій. З одного боку, це — модерна печаль і скутість («Місто взяло в ромби і квадрати / всі думки, всі пориви мої»), яка могла бути навіяна врівночас Києвом, Лондоном або Нью-Йорком, з