Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Кафки. Не знав ієрогліфів слова «процес», і Літератор йому підказав. Як я і сподівався, про «Процес» Кафки він знав не з чужих вуст.

— Виходить, до дванадцятої читали, — вів далі Рибалка. — І випивали.

— Як почало смеркати, спочатку пиво… Потім бренді.

— І скільки випили?

Я спробував згадати.

— Пива — дві банки. Бренді — десь чверть пляшки. І закушував консервованими персиками.

Рибалка записав: «Закушував консервованими персиками».

— Як іще щось згадаєте — скажете нам. Будь-яка дрібниця може стати у пригоді.

Я подумав ще трохи, але нічого не міг пригадати. Справді нічим не примітний вечір. Я тільки спокійнісінько читав книжку. І того ж таки непримітного вечора хтось задушив Мей панчохою.

— Не можу згадати, — відповів я.

— Послухайте, я б вам радив серйозно подумати, — відкашлявшись, сказав Літератор. — Бо ви опинилися в дуже невигідному становищі.

— Про яке невигідне становище може йти мова, коли я нічого не робив? — заперечив я. — Я — людина вільної професії, а тому свої візитні картки роздаю багатьом клієнтам. Як моя картка потрапила до тієї дівчини — гадки не маю, але з цього ніяк не випливає, що я її вбив.

— Якби візитна картка не мала до вас стосунку, то чого б вона зберігалася в найглибшому куточку гаманця? — спитав Рибалка. — Щодо цього в нас є дві гіпотези. Перша: ця жінка належить до ваших ділових клієнтів. Вона домовилася про таємну зустріч з якимось чоловіком, який, можливо, її вбив. Той чоловік вигорнув з її сумочки все, що могло вивести на його слід, і зник. І лише візитну картку, що була в найглибшому кутку гаманця, не помітив. Друга: ця жінка — професійна повія. Високої категорії. З тих, що орудують в першокласних готелях і не носять із собою нічого такого, що могло б їх видати. Та от з якоїсь невідомої причини клієнт її вбив. Грошей не забрав, а тому вбивця — напевне, маніяк. Як ви думаєте, такі гіпотези можна розглядати?

Я нахилив голову вбік і промовчав.

— Так чи інакше, ваша візитна картка — ключ до розкриття злочину. Поки що це — єдиний речовий доказ, — постукуючи кінцем авторучки по столу, підказував Рибалка.

— Візитна картка — це всього-на-всього шматок паперу з надрукованими ієрогліфами, — заперечив я. — І ні про що не свідчить. Тільки з її допомогою нічого ні підтвердити, ні заперечити не можна.

— Поки що… — сказав Рибалка й далі постукував кінчиком авторучки по столу. — Це правда, що тільки з її допомогою нічого ні підтвердити, ні заперечити не можна. Зараз експерти обстежують номер і залишені речі. Проводиться анатомічний аналіз тіла. Завтра з’ясується ще кілька деталей. І тоді стане зрозумілим зв’язок між різними подіями. Тим часом доведеться почекати. Ну що ж, почекаємо. Поки ми чекатимемо, ви постарайтеся ще щось згадати. Можливо, на це піде вся ніч, але попрацюємо ґрунтовно. Якщо не квапитися, то можна згадати багато чого. Отже, повторимо все спочатку. Пригадайте точно все, що відбулося з вами протягом учорашнього дня. По порядку, від самого ранку.

Я зиркнув на настінний годинник. Його стрілки, здавалось, байдуже вказували на п’яту годину десять хвилин. І саме тоді я раптом пригадав, що обіцяв зустрітися з Юкі.

— Можна скористатися вашим телефоном? — спитав я Рибалку. — Я обіцяв одній людині зустрітися з нею о п’ятій. Це для мене дуже важливо. Буде незручно, якщо не потелефоную.

— З дівчиною? — спитав Рибалка.

— Так, — відповів я.

Рибалка кивнув і підсунув телефонний апарат до мене. Я добув записник, знайшов номер Юкі й набрав його. За третім гудком вона підняла трубку.

— Ви хочете сказати, що у вас важлива справа й ви не можете приїхати? — першою запитала вона.

— Несподіваний випадок, — поправив я. — Не з моєї вини. Мені незручно, але я не можу нічого вдіяти. Мене забрали в поліцію на дізнання. Зараз я у відділенні на Акасака. У чому справа — довго пояснювати, але схоже на те, що так просто я звідси не зможу вибратися.

— Забрали в поліцію? Що ви наробили?

— Нічого не наробив. Мене викликали як свідка одного вбивства. Випадково вскочив у халепу.

— Якесь безглуздя, — байдужим тоном сказала Юкі.

— І не кажи, — погодився я.

— Але ж ви нікого не вбили, правда?

— Звичайно, не вбив, — відповів я. — У своєму житті я зазнав чимало невдач і зробив не одну помилку, але людини не вбив. А викликали мене тільки для допиту, відповідаю на різні запитання. А перед тобою я таки винен. Найближчим часом постараюсь свою вину загладити.

— Справді якесь безглуздя! — сказала Юкі. І демонстративно брязнула трубкою.

Я також поклав трубку і повернув телефонний апарат Рибалці. Обидва агенти поліції уважно слухали мою розмову з Юкі, але, здається, нічого з неї не винюхали. А от якби вони знали, що я призначив зустріч тринадцятирічній дівчині-підлітку, то, напевне, їхня підозра до мене тільки зросла б. Мабуть, подумали б, що я — збоченець абощо. Бо зазвичай у світі не заведено так, щоб тридцятичотирьохрічний чоловік домовлявся про зустріч з тринадцятирічною дівчиною.

Агенти поліції доскіпливо розпитали мене про те, що я робив протягом учорашнього дня, і все це вписали в протокол. Кожен ієрогліф виписали ретельно кульковою ручкою на аркушах паперу для листів, підклавши під них картон. Безглуздий, нікому не потрібний документ. Даремна трата часу й зусиль. У ньому вони сумлінно зазначили, куди я ходив і що їв. Я навіть розповів їм докладно рецепт приготування вареного конняку[35], яким повечеряв. І напівжартома пояснив, як настругувати пластівці сушеного тунця. Однак до тих людей жарти не доходили. Вони старанно записували кожне моє слово. Загалом вийшов грубезний документ. І справді беззмістовний. О шостій тридцять із сусідньої їдальні вони принесли бенто. Назвати його смачним було великим перебільшенням. Щось схоже на харчові покидьки. М’ясні фрикадельки, картопляний салат, тушковані рибні палички. Ні приправа, ні складові частини такої їжі не викликали захоплення. Надто гірка олія і надто гостра приправа. Квашені овочі з домішкою штучних барвників. Та оскільки і Рибалка, і Літератор свої порції уминали так, що аж за вухами лящало, — я також нічого не залишив у коробці. Бо мене дратувало, що їм може здатися, ніби з переляку мені шматок стає руба в горлі.

Коли ми поїли, Літератор приніс слабенького, теплуватого зеленого чаю. За чаєм вони знову закурили. Дим заповнив до краю тісну кімнатку. В очах мені запекло, а піджак просяк запахом нікотину. Після чаю відновився допит. Безмежне нагромадження нісенітниць. З якого і до якого місця я читав «Процес», коли переодягнувся в піжаму і таке інше. Я