Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

належало, а державі… а серце — нації моїй. Її я не хочу словоломством сорому зробити… і тій  ч е с т и…

*

Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинадцятилітнього одинокого наслідника Цезаревича — хороніть його!

Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього граніт, бо нам треба сильних.

Видеріть з нього серце, слів нехай не знає. Мужом нехай буде. Джентльменом. Хоч би теслею був,  к о в а л е м,  державником, офіцером, а джентльменом проти себе, окруження і нації своєї.

Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.

Лише на самім споді душі, там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там оставте йому іскорку золота.

То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.

*

Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю була.

Не дивися, які в мужчини очі. Знай працю, знай і не забувай народність твою, обов’язки чесної жінки, але не дивися, які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо-високо…, щоб не міг кождий пройдисвіт до нього сягнути.

Батько

*

Максиме!

Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле твоє життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному, може, щось нового відкриє, а з мене нехай воно вип’є послідню краплю крови, щоб я лиш у ваших споминах існував.

Батько

*

Клонюся перед Вами, мамо! За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу будучу опіку над дітьми. Ваш зять.

Юліян Цезаревич капітан“.

Майор читав, читав виразно з притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.

Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з примкненими очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов ангел з мечем. Вчитель Рибка горів очима з блідого лиця, котрих не зводив з моєї сестри, що, оперта на бабунине рам’я, від часу до часу хлипала потиху.

Лиш завідатель, що умістився у високостінне крісло коло своєї жінки, глядів похмуро з-під лоба.

„Хто скаже щось до послідних слів покійника?“ — спитав, закінчивши читання, майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста і не находив іншої точки опори поглядом, як одного завідателя, тепер здвигнув плечима і не обізвався жадним словом.

„Пане завідателю, — сказав майор, — яко господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити в своїй хаті — ви маєте слово. Я ж сам позволю слідуюче заявити:

Полагодім сю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особистість без суду тут в хаті між собою. Якої ви думки? що могло, приміром, статися з оставленим грошем шановного мого товариша, доктора H. H.? Заявіть її одверто, — простіть, пані добродійко, — сказав, звертаючись до бабуні, котра також мовчала, — коли поговоримо одверто (вона притакнула головою), чи уважаєте покійника за винного в щезненню переданої йому суми доктором H. H.? Не утримуєте се зникнення радше за справу чужої грабіжничої руки?“

„Але чиєї… чиєї? — кликнула тут нараз пані Орелецька. — Тут народність спокійна, а робітництво скопляється лише коло шахтів?“

Завідатель кинув на ню зимним поглядом.

„Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Зносишся з ними? Знаєш вповні їх матеріальне положення? Бо я один іншої гадки. Треба числити з людською психологією, отже з психологією військових…“ — тут він вмовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.

„Ви скажіть, заявіть їй прямо, ми між собою.

Скажіть і зробім кінець сему прикрому засіданню,“ — вмішався інженер шахтів, один з кращих людей гірничого урядництва.

Завідатель Альбінський встав і випрямився. Укладаючи руку на груди, сказав: „Хоч моя думка не міродайна, бо я вернув пізніше з палати від покійника, але судячи по його розсіяности і несупокою під час гри у Ґанинґаймів, мені здається, що він мусів вже по першій утраті при картах повзяти думку присвоїти собі власність доктора H. Н. (на підставі, що буцімто в його неприсутности ограбили його… чужі), щоб було чим дальше форсувати в грі і, може, і здобути подвійну суму, яку витратив. Я один мав його безнастанно на бачности і видів. Він грав нервово, без тямки, наче вмисне, форсуючи, доки не потратив все. А коли се сталося і він опинився перед безоднею, він відійшов.

Правда, нема де правди діти, він був чоловік великої амбіції. Грав по-панськи, тратив раз по раз, наче викликував судьбу на поєдинок, а програвши все, покинув терен. Гордий, гарний офіцер не міг перенести пораження“. „Грав шалено, се я посвідчу, — вмішався, нараз виступаючи, вчитель Рибка. — Грав нервово, викликуючи судьбу на поєдинок, відповім я за нього, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане завідатель, і в румунського бояра“.

Око завідателя задержалося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, що, хоч який ніжний, а був вбійчий.

„Чи так? — сказав. — То, може, й ви будете в положенню пояснити нам загадку, де оставша сума доктора H. Н. ділась. Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що…, — він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви“.

„Так воно і було“, — відповів Рибка спокійно, не зважаючи на зовсім знану йому усмішку і глум, що перебивались в голосі завідателя.

„Але я нічого не знаю. Не бачив жодних грошей, але посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі“.

„Не він? і яким чином, мій пане вчителю?“

Вчитель поглянув на нього з однаковим супокоєм і сказав: „Він ще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, що застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього він розплющив очі — мов лиш на те ждав, і сказав: „Я не тикав грошей лікаря, з котрих оставив більшу половину. Вернувши з вами, я не застав їх вже. Валіза була розбита й ограблена“.

„Розбита!“ — кликнув завідатель і, вдаряючи в долоні, захохотався в себе, що вразило немило присутніх, а найбільше, здавалося, лікаря.

„І се було все, що сказав?“ — питав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв, поблідши, проти нього. Його око впоїлось, остерігаючи на хвилю, в завідателя, а відти пішло і повисло на обличчю його жінки.

Тигра був би вбив на місці, промигнуло його умом блискавкою, одним словом і присягою — але її,