Василь Миколайович Шкляр - Маруся

Несміян спалив за собою мости. Півтори тисячі багнетів і п’ятсот шабель промовляли самі за себе — для агентурних каверз чи диверсійних рейдів такого численного війська у вільне плавання не виряджають.

— Чому ви пропонуєте об’єднатися проти денікінців? — спитав Ангел. — А з большевиками як?

— Пока шо…

Знадвору долинув голосний тріск. Несміян, як кінь, скинув головою, його рука інстинктивно лягла на кобуру. П’ята вийшов надвір, та відразу ж повернувся і сів до столу. Він сказав, що господар, його свояк Глухенький, знічев’я заходився колоти дрова. Він же, бідний, не чує, що поліно розлітається з таким звуком, наче хтось гахкає з рушниці. П’ята попросив свояка припинити «стрільбу».

— Пока шо нада розправиться з біляками, — відповів Несміян. — А там дойде очиридь і до большевиков.

Він сказав, що денікінський фронт нині важливіший і для української армії. Про це йшла мова на переговорах з галичанами. Комбриг Бізанц[60] тричі наголосив на тому, що вони пропускають їх на Ружин для того, щоб Група вдарила в запілля білих.

— Як ви ставитеся до української справи? — спитав Ангел.

Несміян сказав, що це його не хвилює. Йому однаково, чи буде велика Росія, чи буде вільна ненька Україна, аби лиш влада належала вільному народові. Без царя, без комуністів, чекістів і комісарів.

— Звідки ви родом? — спитала Маруся.

— Ето імєєт значєніє? — здивувався він.

— Має. Але, якщо не хочете, можете не відповідати.

— С Черніговской губернії. Вас так устроє?

Маруся подивилася на Ангела: мовляв, твій землячок. Якщо не бреше.

Ангел був упевнений, що Несміян каже правду. Але Чернігівська губернія велика.

П’ята поцікавився, що собою являє їхня кіннота.

Кіннотники добрі, сказав Несміян. Більшість із них кримські татари. І коні — змії.

Тоді Маруся спитала, як вони, таким числом, збираються забезпечувати себе харчами й фуражем. Сядуть на шию селянам?

Поки що не жалуємося, сказав Несміян. Багато чого можна здобути в денікінських обозах. Розраховуємо на підтримку містечкових крамарів. Бердичівські обіцяють допомогти навіть боєприпасами. Вони не знають, хто ми насправді.

Потім Несміян жартома поцікавився, чи й він має право дещо спитати. Наприклад, чому на цю зустріч не приїхали решта отаманів.

— У них діло, — сказав Ангел. — Днями вони зустрінуться з вами.

Рипнули двері, зайшов пасічник Глухенький і поставив на стіл миску з нарізаними щільниками. Видно, щойно покраяв рамку.

— Вот відітє? — сказав Несміян, мило всміхаючись до Марусі ясними очима. — А ви волнувалися за харчі. Мєжду прочим, я вас тоже можу вгостить. Авєркій! — звернувся він до свого ад’ютанта, що весь час мовчки чипів на лаві. — Пойди принеси.

Оверко приніс бутлик світло-коричневого напою, хлібину та слюдяний згорток. От чого вони вже давно не бачили — в обгортковому папері виявилося три жирні оселедці.

— А то що — узвар? — П’ята, не звертаючи уваги на оселедці, з підозрою дивився на бутлик.

Несміян сказав, що один гершко продав йому це пійло як справдешній французький коньяк, а воно, виявляється, горіхова настоянка. Але нічого — пити можна.

— Це ще куди не йшло, — мовив П’ята. — Мені колись гайсинський шинкар всучив замість коньяку цибулевий відвар.

— Не поняв, — сказав Несміян.

— А шо тут понімать? Сивуху розвів цибулинням. Тим, що крашанки на Великдень красять. Ви таке чули?

— І шо? — спитав Несміян.

— Випили, шо ж, — сказав П’ята.

— Я спрашую про шинкаря.

— Та нічого, охрестив його, та й по всьому. Ми люди культурні.

— Не поняв, — сказав Несміян. — Как охрестив?

— Нагайкою, як же іще… Відбувся нагаями шельма.

П’ята на мигах показав своякові Глухенькому, який м’явся біля мисника, щоб той пошукав, з чого пити «коньяк». Пасічник поставив на стіл чарки, а Марусі подав кварту води. Вона зрозуміла, що він припрошує її скуштувати щільників, які слід запивати холодною водою. Вощина була темна, стара, і мед у ній теж був давній і вистояний.

— Це інтересно, — сказав П’ята. — Мед з оселедцями.

Пасічник Глухенький подивився на стіл, потім перевів погляд на свояка П’яту: чи нічого їм більше не треба?

П’ята похитав головою і на мигах запитав, чи не вип’є він з ними чарку. Глухенький зморщив носа й пішов до дверей. Біля порога він зупинився, потім, обернувшись, подивився на Марусю. На його обличчі знов з’явилася чудна, ледь помітна посмішка. Він знаками ще раз припросив Марусю частуватися медом.

Вона взяла ніж, відрізала від щільника маленький шматочок і, поклавши його на язик, приплющила очі — показала пасічникові, як їй солодко. Він радо закивав головою, потім щось «промовив» руками й пішов надвір.

Було дивне відчуття. Маруся подумала, що пасічник Глухенький сказав їй зовсім не те, що вона зрозуміла з його жестів. Чи, може, хотів сказати. Маруся вже готова була вийти слідом за ним, але їй здавалося, що всі здогадаються, чому вона так швидко схопилася з місця. Дивне то було відчуття. До того ж Несміян, наповнюючи чарки, раптом сказав таке, що вона затримала віддих.

Він сказав, що недалеко відсіль проти денікінців стоїть ще один галицький корпус. Він, Несміян, уже налагодив з ним зв’язок. Цілком можливо, що його Група військ матиме спільний фронт з галичанами.

Часом одне слово може змінити ставлення до людини. Маруся подумала, що, якби Несміяну зголити бороду, а кінчики вусів опустити вниз, він був би красенем.

Вона таки залишила чоловічу компанію і вийшла надвір.

Небо було захмарене, але ці високі хмари вже не захищали землю від холоду. Пасічникові Глухенькому незабаром доведеться заносити вулики до зимівника. Бджоли давно вже не робили обльоту, завмерлі вулики здавалися порожніми, хоча життя в них ніколи не припинялося. Бджоли навіть узимку не впадають у сплячку, лише збиваються докупи, щоб гуртом тримати тепло.

Але в балці було затишно й тихо, як у вусі.

Підійшовши до старої розкарякуватої яблуні, що густо натрусила під собою зчорнілого листя, Маруся знайшла в його шелесткому настилі вологе червонобоке яблуко. Воно було влежане й напрочуд смачне.

Вона аж здригнулася, коли сажнів за п’ять побачила пасічника Глухенького. Побачила його зі спини. Присівши навпочіпки, він припав вухом до стінки вулика.

Маруся якийсь час не могла зрозуміти, що її так стривожило. Звична річ — пасічник слухає, як гуде-ворушиться бджолина сім’я.

Мамо рідна, що ж він, глухонімий, міг там почути?

Маруся тихенько свиснула. Пасічник не озирнувся.

Вона стояла доти, поки