Марина та Сергій Дяченко - Брамник

— Клич. Клич його. Швидше.

Кастелла повернулася — і я побачив її обличчя — сіре, невпізнанне, залите густими слізьми. Губи швидко ворушилися.

— Він не… — знову голос порцелянової ляльки. — Не чує… Він не чує… Ру-ал…

— Клич!! — закричав Ларт, але вона тільки схлипнула й знепритомніла.

— Мабуть, це все, — рівно сказав Ларт.

Він сидів на ручці крісла, закинувши ногу на ногу. У кріслі напівлежала Кастелла — обличчя її не було видно в півмороку. Ест замислено псував кінчиком шпаги гобелен на стіні; Орвін грався скляним глобусом: водив пальцем по його матовому боці. Тьмяно поблискували корінці непотрібних книжок, і, німий, пригнічений, зітхав у кутку клавесин.

— Все? — перепитав Орвін, дряпаючи нігтем якийсь архіпелаг. — Все?

— Все, що ми могли зробити. Тепер нам залишається сидіти й чекати, поки з’явиться Марран… Чи те, що стало Марраном. Те, що він впустив…

— Що ж, нехай приходить, — сказав Ест із недоброю усмішкою. — Нам є що згадати, так, Легіаре?

— Він був гарним хлопчиськом, — сказав той, зітхаючи. — Але якщо зрадиш одного разу… Він зрадив тебе, мене, тепер зраджує цілий світ. Не можна зупинитися, це так.

— Ніколи він не був зрадником, — тихо й безбарвно промовила Кастелла.

Ніхто їй не відповів. Сутінки зовсім згустилися.

— Що ти зробив з гобеленом, Аль? — запитав Ларт, який чудово бачив у темряві.

Ест зі скреготом вкинув шпагу в піхви.

— Камін… — попросила Кастелла.

Я кинувся був розпалювати камін, але Ларт тільки скоса на нього глянув — і поліна дружно зайнялися. Шкода, що раніше хазяїн ніколи не допомагав мені у хатніх справах.

Всі помовчали.

— Мені час, — так само тихо й безбарвно сказала Кастелла. — Дитина.

Вона підвелася, і тоді Орвін раптом залишив свій глобус і теж підвівся.

— Зажди… Стривайте всі… Мій медальйон іржавий, як цвях… Як цвях у цвинтарній огорожі. Але є спосіб… Є останній спосіб. Я можу спробувати… Пройти крізь отвір. Я пройду туди, де Марран. Мій медальйон проведе мене. Давайте.

— Не треба, Орві, — неголосно мовив Ест. А Ларт хмуро додав:

— Ми не знаємо, де Марран… Те, що поруч із ним, здатне тебе вбити… А медальйон іржавий і не вбереже свого Віщуна. Чи варто так ризикувати?

Але Орвін уже вкрився нерівними червоними плямами:

— А якщо… Якщо ні… Ми всі приречені. Згадайте — «але стократ гірше тому, хто має магічний дар»?

Вони пам’ятали. Їх пересмикнуло.

— Я спробую… — продовжив Орвін, і голос його зміцнів. — Це все, на що ми можемо сподіватися… Я зупиню його. Тільки допоможіть мені.

Легіар і Ест подивилися один на одного довгим поглядом.

— Не треба, Орві, — сказав цього разу Ларт.

Орвін не слухав. Медальйон стрибав у його руках:

— Як я раніше не здогадався спробувати… Віщуни робили це й до мене. Щілина на медальйоні проводила їх у інші світи й інші сторіччя…

— А вони поверталися? — тихо спитала Кастелла.

Орвін зняв медальйон, огледівся, ніби шукаючи підтримки:

— Ну, Аль, Ларте! Не стовбичте марно…

Ест і Легіар знову перезирнулися. Потім Ларт трохи повернув голову й побачив мене.

— Вийди! — сказав він неголосно, але так, що я за якусь частку секунди опинився за дверима.

Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. У коридорі було темно; через двері кабінету долинуло кілька уривчастих фраз, чогось попрохала Кастелла, гримнув стіл, який відсовували — і все стихло, тільки мої зуби цокотіли, та порипувала мостина під ногами.

Як він пройде в вузьку щілину в медальйоні? Стане маленьким, як мураха? Чи медальйон виросте, й щілина в ньому виявиться воротами? Ну, потрапить він до Маррана, а далі що?

Уява послужливо підсовувала мені наймоторошніші картини.

Крізь двері вирвалося полум’я, і вони самі собою розчахнулися — ніби від розриву бочки з порохом. Там, у глибині кабінету, металися тіні, хтось крикнув:

— Назад!

І я відскочив, хоча кричали зовсім не мені:

— Назад, Орві! Назад, мерщій!

І заклинання, заклинання, та які страшні!

Двері в кабінет билися, ніби вітрило, шматоване буревієм. Знову спалахнуло — жодна гроза не зрівнялась би з цим синюватим спалахом. Мені в обличчя дихнув порив пекучого вітру, і я впав.

Спалах потонув у пітьмі. Довго, протяжно зарипіли ослаблі двері; Кастелла схлипнула гірко й жалібно, і стало так тихо, як не було ще жодного разу в моєму житті.

Потім у темряві спалахнули відразу дві мерехтливі плями — Ларт і Ест запалили по вогнику. Кімната потроху освітилася.

Я підповз до порога кабінету й побачив Орвіна.

Він напівлежав, прихилившись спиною до книжкової полиці. Закинуте обличчя його майже торкалося позолочених палітурок, і матові відблиски грали на цьому змарнілому, сумному, майже царственному обличчі. Ларт підніс до його очей вогник, але очі Орвіна не здригнулися, він, як і раніше, скорботно дивився просто перед собою, крізь Ларта, крізь похмурого Еста, крізь Кастеллу, яка глухо ридала.

— Все, — сказав Ест. І гримнув на жінку: — Припини! Усім би нам так умерти…

Вона забилася в темний кут і схлипувала там, затискаючи рота чорною шаллю.

Ларт постояв, перекидаючи вогник з долоні на долоню. Потім здригнувся, наче від поштовху, і відкинув портьєру з високого стінного дзеркала.

Дзеркало було темне, воно не відбивало ні Ларта, ні Еста, ні мене, скорченого під дверима. Ні книги, ні глобус, ні гобелени не відбивалися теж. Зате відбивався Орвін.

Він стояв обличчям до нас, смутний і начебто винуватий. Спробував посміхнутися, невпевнено знизав плечима, кивнув усім по черзі, ніби прощався. Ест зробив крок до дзеркала, але Орвін похитав головою, відступаючи. Підняв руку, знову гірко всміхнувся, зітхнув і рушив углиб, у темряву, в небуття, і йшов, і віддалявся, поки не зник зовсім. Поверхня дзеркала здригнулася, і в ній відбилися Ларт, Ест, Кастелла, що бгала шаль, і моє обличчя над спинкою крісла.

Щось неголосно дзвякнуло — біля книжкової полиці, де за мить до того лежало тіло Орвіна, тепер упав на підлогу іржавий амулет Віщуна.

* * *

Засув, гарячий засув піддавався повільно, з натугою. За дверима очікували.

Хлопчисько з площі трусився, чавив у кулаці гнилий помідор і надривно вигукував:

— Горе подорожньому на зеленій рівнині! Земля присмокчеться до підошов твоїх і втягне в черево своє… Вода загустіє, як чорна кров! З неба здерли шкіру!

О, воно було таке красиве, небо. Мідне і золоте, тверде й оксамитове… У ньому, як у подушці, втопали сузір’я, його прикривали від вологи ватяні хмари, а на світанку воно затягалося мереживом крил і відлунювало їхнім звуком…

ВОНО СОЧИТЬСЯ СУКРОВИЦЕЮ.

Нічого. Трусися, маленький нездаро, метальнику гнилизни. Я дістануся, ні,