Ренделі Фрейкс - Термінатор

доцільності, люди з усіма їхніми хибами й вадами видавалися просто зайвими. Що таке милосердя, електронний суддя й гадки не мав. Цього слова не було в лексиконі Мережі, яка керувалася. лише точним розрахунком і принципом відплати за гріхи.

Джон палко мріяв про той день, коли закінчиться війна і знову почнеться відлік людської цивілізації, яка виправить помилки попередніх епох. Але, як і більшість інших видатних полководців минулого, Коннор не міг уявити собі той світ, дорогу до якого прокладали його Солдати. У нього вистачало часу лише на те, щоб розробляти стратегічні задуми військових кампаній. До цього дня він ніколи не замислювався над тим, що буде, коли війна скінчиться. Мир здавався йому так само далеким і нереальним, як міраж — стомленому мандрівникові.

* * *

На перетині височин Піко й Робертсон відбувалося незрозуміле. Джон знову підніс до очей бінокль. Літаючий МУ, який перебував у його полі зору, раптом втратив керування. Машину невблаганно тягло донизу. Над самою землею літак вибухнув, осяявши вогняним спалахом цілий цвинтар техніки. Молодці, хлопці! Якщо живі, їх треба буде нагородити. Але це ще не все! Два літаки МУ раптом зайшли в піке, хоча в них ніхто не стріляв. У відблисках палаючих уламків генерал побачив неймовірне видовище: загони металевих вояків завмерли на місці, немов іграшкові солдатики. Полум’я лизало їхні хромовані корпуси. Спалахи променевої зброї стали дедалі рідшими, а потім, немов за чарівним повелінням, зовсім припинилися.

Повстанці почали виходити з окопів й обережно просуватися ближче до машин. Ще один Мисливець-Убивця впав на землю на відстані якоїсь милі від лінії фронту. Джон здивовано помітив, що небо цілком чисте від роботів-літаків. Він ще раз оглянув поле битви. Жодна з машин Мережі не рухалася.

Сталося неймовірне.

Землю вкрила тиша.

Зловісна тиша. Було чути, як завиває вітер. Ані пострілів, ані вибухів, ані гудіння двигунів. Навіть радіо змовкло. Та ось пролунав самотній голос, в якому за напруженим спокоєм відчувалося хвилювання: «На зв’язку загін з Нового Орлеану. Вони не рухаються! Просто… зупинилися».

В ефір прорвався інший голос: «Говорить Чикаго. Мисливці-Убивці падають! О господи, вони розбиваються!»

Це повідомлення перекрив ще один голос: «Сан-Франциско повідомляє. Не розумію, що відбувається. Термінатори відімкнулися. Нам ніхто не заважає! Ми увійшли на територію автоматизованого комплексу…» І раптом до ефіру прорвалися десятки голосів і, захлинаючись, почали гарячково передавати одне й те ж саме. Джон і без того вже знав, що вони скажуть. Про цю хвилину він мріяв все своє життя.

До генерала підійшов лейтенант Фуентес і став поруч, здивовано дивлячись туди, де щойно кипіла битва. Тихо, так, щоб Джон швидше відгадав ці слова, ніж почув їх, він мовив:

— Щойно отримано інформацію… Мережу знищено.

Чоловіки дивилися один на одного, боячись повірити в те, що сталося. Важко було усвідомити, що автоматика, розрахована на сотні років роботи, виявилася вразливою.

— Війна скінчилася, Джоне. Ми перемогли.

Фуентес дихнув на повні груди. Уперше за довгий час дихалося так легко. Повітря, яким виповнилися легені, збудило почуття, які до цього дрімали, а тепер хвилею підіймалися в ньому, виривалися крізь заслони суворої стриманості, що стала звичною для нього самого за роки війни. Не в змозі більше стримувати всеосяжну радість, генерал щось закричав.

Цього дня тріумфальні вигуки лунали звідусіль. Люди, сміючись і плачучи від щастя, піднімали очі до неба — голого неба, яке очистилося від моторошних тіней. Тривала війна скінчилася.

Джон Коннор став на коліна. Йому важко давалося кожне слово… А попереду чекали нові справи. Він поки не може дозволити собі перепочити. Головне чекає на нього у володіннях металевого чудовиська. Опанувавши себе, Коннор взявся за мікрофон і почав диктувати сухі, небагатослівні накази. Ті, які йому було призначено віддавати самою долею.

* * *

Потрапити до бункера виявилося непросто. Люди вивели з ладу центральну частину комп’ютера в Колорадо, але залишилися десятки самостійних, незалежних від центрального процесора термінаторів, що діяли у режимі самостійного пошуку та ліквідації живих цілей. Маючи потужні блоки живлення, вони могли проіснувати довгі роки, як і досі загрожуючи людям. Війну було виграно, але до остаточної перемоги ще далеко, і Джон це розумів. Люди гинутимуть, доки не покінчать з останнім термінатором.

Нападники займали територію автоматизованого комплексу. Знадобилося більше як три години, щоб цілком придушити запеклий опір охорони. Під прикриттям взводу мінерів, яких Джон відбирав для цього завдання особисто, генерал разом з командою електронників спустився до підземелля. Фігурки людей здавалися зовсім крихітними на відкритій платформі величезного вантажного ліфта, яка впала донизу під кутом у сорок п’ять градусів. Люди почувалися піщинками на тлі безмежного царства машин.

Ліфт із гуркотом зупинився. Генерал та його супровід опинилися у фантастичному світі, вибудованому роботами для самих себе. Ніколи до цього часу нога людини не ступала в цьому мертвому лісі потворних конструкцій, настільки незграбних, немов їх зводив божевільний, якого анітрохи не турбував зовнішній вигляд його творінь, позбавлених таких звичних атрибутів, як дверні ручки або лампочки.

Місце здалося Джону знайомим, і в нього защеміло серце. «Про цю хвилину я мріяв стільки років. Намагався уявити собі, як виглядає бастіон Небесної Мережі, і ось я тут…» — думав він.

Випереджаючи супутників, Коннор розгонисто крокував повз завмерлих термінаторів, які тепер не становили небезпеки. Нескінченними переходами підземелля, насторожено озираючись, рухалися передові групи фахівців. Люди швидко заповнили бункер, немов мікроорганізми, що проникли в черево чудовиська. Джона впізнавали відразу й віддавали йому честь, хоча на сорочці в нього не було жодних відзнак. Коннор належав до того рідкісного типу воєначальників, які користувалися глибокою повагою серед солдатів. Одного разу Джон вистрибнув з укриття і жбурнув гранату в танк, який повз просто на вогневу точку. Стомлені тривалими боями люди, затамувавши подих, спостерігали з окопів, як генерал замість того, щоб відбігти на безпечну відстань, затримався біля палаючого МУ, зливаючи залишки пального до власної машини. Жодного разу не доводилося Коннорові вимагати від своїх солдатів такого, чого б він до цього не зробив сам. І найголовніше: якимось незбагненним, надприродним чуттям він завжди відшукував єдине правильне рішення. Про особисту мужність і відвагу Джона ходили легенди. Люди йшли за ним з такою вірою, якої ніколи не змогла б вселити в них найдосконаліша машина.

І попри все друзів у Джона не було. Навіть Фуентес, який ішов пліч-о-пліч з генералом шляхами війни останні п’ять років, постійно відчував дистанцію, що їх розділяла. Так, у бою кожен з них, не вагаючись, віддав би життя за іншого, але по-справжньому