Дарунок Корній - Щоденник Мавки

царем, або звіром». Звісно, то образно сказано, Мавко. Бачиш, ти мене Мамаєм називаєш і я навіть не опираюсь. Мені подобається. Певно, тому, що ми з ним у чомусь схожі. І в мене колись була родина. Про це довго розповідати, та й нецікаво, скоріше дуже-дуже банально. І ось я сам, один, але я цар, Мавко, я не перетворився на звіра. Я досі люблю людей, у мене багато друзів, я люблю світ, люблю батька Дніпра, люблю степ і свого коня Степа, я люблю життя, Мавко. Та лишень тут, наодинці із собою, я по-справжньому зрозумів, що найважливіше на світі.

– А що найважливіше на світі? – перепитала Магдалена.

– Мавко, ти ж добре знаєш. Пригадай нашу розмову в Києві.

– Любов? – вона перепитала. – Любов?

– Так. Любов.

Що дає основу? – Любов.

Що творить? – Любов.

Що зберігає? – Любов. Любов.

Що дає насолоду? – Любов. Любов.

Початок, середина і кінець, Альфа і Омега.

Магдалена широко розплющила очі, здавалася собі маленькою піщинкою, яку вітер випадково заніс не в глушину, не на безлюдний острів, а закинув аж на сьоме небо. Вона мовчала, що вона могла на це сказати? Любов як початок усього і кінець. Без неї не буває нічого і нікого.

Олексій докурив люльку, акуратно витрусив її. Сів навпроти Магдалени:

– До речі, Мавко, я таки сотворив для тебе тільки твого Мамая. І завтра ми на нього подивимося. Він дуже весняний, такий, як ти. Мавка – то завжди весна, Магдалено, – уперше за весь час, що вона тут, назвав її на ім’я. – І тобі дуже пасує твоє ім’я. Воно розкішне.

Олексій дивився на неї своїми неймовірно блакитними та теплими очима, і вона очманіло розуміла, що зараз сидить перед удавом і він уже може робити з нею все, що заманеться. Зусиллям волі відвела погляд. Це її очі зазвичай зводили з розуму чоловіків, а тут таке. Дивилася вбік – на вікно, у темне небо. Трохи попустило.

– Пасує, кажеш? – трохи іронічно запитала. – А яке з них?

– Обидва, – він навіть не задумався. – Ти дуже красива, Мавко, та чомусь дуже нещасна. І ти про це знаєш, правда?

Вона сполохано опустила очі. Нещасна? Вона?

– А ти щасливий, Мамаю?

– Так. Навпроти мене сидить найвродливіша у світі жінка, яку заледве не спекло моє сонце, а я її відпоюю козячим молоком та годую з ложечки. Так, я щасливий чоловік.

Він підводиться з крісла. Гладить її по голові, мов маленьку. Кінчиками пальців, що пахнуть тютюном, торкається її сухих губ.

– Красива.

Він ніжно цілує її в очі, в уста. Як маленьку дитину, не як жінку.

Магдалена не опирається і не ворушиться. Вона заніміла, вона хоче бути щасливою, ох, як вона хоче бути щасливою.

Він знаходить серед сплутаного волосся Мавчине вушко і ніжно шепоче:

– Щастя!

– А хіба можна всім дістати його?

– Можна всім!

– А де ж його дістати?

– Всюди!

– Коли?

– Завжди.

– Чому ж не всі мають?

– Тому що не хочуть.

Він розгинається, сумно посміхається. Магдалена розуміє, що він зараз піде геть, побажає їй солодких снів та піде. І якщо він зараз піде, то… Вона не стримується, хапає Олексія за руку:

– Не йди. Я хочу бути щаслива, хай тільки одну ніч. Дуже хочу. Будь ласка, не йди.

Олексій вертається до столу і пальцями гасить полум’я свічки… У темну хату крізь вікна зазирають цікаві зорі і серпик місяця-молодика.

Його уста знайшли її уста. Він пахнув степом, травами та волею. Вона спочатку несміло, мов квітка навесні, що так боїться приморозків та ще доволі кволого тепла, розтулює уста… Потім його руки заблукали в її волоссі, загойдалися вікна, заспівали музики, перевернувся догори дриґом світ…

Щоденник Мавки

Ця історія з Мавчиного щоденника дуже коротка, серденько. Ти вже напевне втямив, що Мавки люблять довгі історії, а ця куца, наче хвіст сонячного зайчика в листопадовий день. Мить… сяйнув, упав у око та, заметушившись, побіг далі. Бентежити.

Мені щодня кажуть чи словами, чи вчинками, що щастя НЕ ІСНУЄ. Є тільки добрий спогад про приємні миті, і лишень згодом ти їх називатимеш щастям, тоді, коли втратиш… На жаль, таке частенько трапляється.

Чи була я щасливою без тебе? Так, була, коли вважала, що кохаю. Я й справді кохала, кохала вигаданого когось, але хіба то по-справжньому? І мені не потрібно було тоді віри в те, що мене теж навзаєм й по-справжньому кохають. Мого кохання було достатньо. Воно вкривало нас сонцем – ніжно й трепетно. Моє кохання було живою водою, але виявилося, щоб зцілити чужу розтерзану душу, тої води замало. Пригадуєш, як у казці, мертва вода зцілює рани, жива вертає до життя. А мертвої в мене не було, та її мала інша.

І отою водою, мертвою, і мене, і його напоїли.

Його рани вона зцілила.

А мої?

Що буде, якщо мертву воду вип’є здорова людина?

Не питай… Я б мала померти, та досі жива.

ЖИВА!!! Я дуже дорого тоді заплатила за своє життя… Щастям! Кохання, мов череп’яний дзбан, розбилося від смерті на друзки.

Можна було пробувати клеїти, та він все одно залишиться дірявим.

Дірявий дзбан може мати форму лишень дірявого дзбана. Та хіба в нього набереш води? Вся витече… І моє кохання з цього дзбана утекло назавжди… І щастя моє закінчилося…

Чи тепер я щаслива, запитаєш?

Теперішній час!

Зараз я ніяка. Просто живу, працюю, люблю світ, люблю своїх донечок, ціную роботу, маю гарних друзів, турбуюся про них. І картаю себе інколи, що мені, виявляється, тільки цього для щастя замало… Бо для нього в мене бракує когось, того, кого можна було укрити сонцем.

Чи хочу бути щасливою? Дуже. У мене є сонце, яке нас і вкриє, і зігріє, і вилікує, і врятує, і прийме…

Щастя. Мить чи вічність? Багато чи мало? Лишень п’ять букв у ньому чи мільярди зірок? Мавка знає більше від нас. Щастя в долонях і в глині. Так, у глині і в долонях.

Історія дев’ята. Щастя

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків-тисячоліть прошуміло-прогуділо-пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовий…

Бог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним