Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

голову і поцілував Лелі волосся. Вона перестала плакати й підвела на нього очі. «Зараз я її поцілую», — подумав Лисий. Він бачив, хоч у хаті й темно, що вона це зрозуміла, що вона не проти.

Їхні губи вже майже торкнулися, коли прокинувся Івась.

Передсвітанкова прогулянка

— …Там немає! — голосно сказав він і сів на лаві.

Знічені, Леля і Лисий відсунулись одне від одного й дивилися в підлогу. Тому не зразу й зрозуміли, що Івась їх не бачить. Коли нарешті Леля наважилася підвести голову й поглянути на брата, той сидів, дивлячись в одну точку, але навіть тієї точки він, без сумніву, не бачив. Він до чогось прислухався, і дівчина ніяк інакше не могла це зрозуміти, як тільки що він дослухається до чогось у собі.

Легко, ніби перед тим і не спав, Івась зіскочив з лави. Він почав наосліп узуватися, натягнув кожух Лисого і його ж шапку й зробив упевнений крок до дверей.

— Івасю, ти куди? — стиха, щоб не збудити Марічку, спитала Леля.

Він не відповів і навіть не здригнувся, не зупинився. Просто не почув.

Лисий як був, без верхнього одягу, рушив за ним, та Леля зупинила. Вдягнися й наздоганяй. А сама швидко накинула свого кожуха, шапку й вибігла на вулицю.

У небі висів круглий повний місяць, по якому рухалися ледь помітні тіні. Тіні лежали й на землі. Мереживо гілля і брості ледь ворушилося, годі як обриси будинків були непорушні, немовби вічні. І лиш одна тінь рухалася дуже швидко.

Івась устиг відійти досить далеко, тож Лелі довелося рухатися швидше слідом, намагаючись і не бігти, щоб не сполохати його тупотом чи хлюпанням черевиків по калюжах, і не дуже відстати. Та ще ж треба було подбати, щоб Лисий, коли знайде що вдіти, не загубив їх. Аж ось вона почула ззаду кроки й озирнулася. Вона й не одразу впізнала його: то була зовсім незнайома постать. Радше жіноча, ніж хлоп’яча. А коли впізнала, стиха розсміялася. Лисий справді мав кумедний вигляд. Довга ковдра на плечах, на голові Лелина хустка. Що перше трапилося під руку, те й схопив. Знову озирнувшись на Івася, Леля його не побачила. Вона прискорила ходу й, завернувши разом з вулицею, помітила нарешті швидку тінь на дорозі.

Порівнявшись із нею, Лисий узяв її за лікоть і відвів під самісінькі паркани. Тепер вони йшли в затінку, і їхніх тіней ніхто б не зміг зауважити.

Куди він? Чого йому не спиться? Чи це він щось таке сильне бачить уві сні?

Леля ослизнулася й мимоволі схопилася за ковдру, що заміняла Лисому кожух. І все в неї всередині похололо. Під ковдрою був арбалет.

Вона зупинилася й подивилась Лисому в очі. Але тінь і є тінь. Леля нічого не побачила.

— Навіщо? — спитала вона самими губами.

— Не знаю, — так само ледь чутно відповів Лисий.

— Лисий, це мій брат!

— Ти що! Невже ти подумала?..

Леля не відповіла, бо справді подумала те, про що він спитав.

Івась зупинився на перехресті. Одна вулиця вела до лісу, друга — вглиб села. Леля з Лисим зупинилися за тридцять кроків від нього, в тіні паркану. Його було непогано видно: він стояв на відкритому місці, посріблений місячним світлом, незграбний у великому, не за розміром, кожушку, і його ніби хитало. Немовби вагався, куди йти, і ніяк не міг вирішити. Він узявся руками за голову й раптом розвернувся обличчям до Лелі та Лисого.

З такої відстані й у непевному місячному світлі вони не могли б точно сказати, чи помітив він дві постаті, що причаїлися під чужим парканом. Але швидше за все — ні. Бо Івась тільки ковзнув по них поглядом і перевів його далі, далі, мало не обернувся навколо себе.

Леля готова була битися об заклад, що Івась тільки тепер прокинувся. Втім, вона розуміла, що у Лисого могла бути інша думка. Звісно, вони бачили одне й те саме, і зір у нього був не гірший, може, навіть кращий, ніж у неї. Але вона була Івасевою сестрою, тож бачила не тільки й не стільки очима, скільки душею, серцем. А цей зір — Леля вже не раз у тому переконувалася — у неї був кращий.

Якби вона могла зараз притулитися головою до його голови, все стало б ясно. Але така спроба в неї вже була. І боляче було навіть згадувати, як її злякало те, що вона відчула. Нічого певного, тільки страшно.

Так і тримаючи себе руками за голову, Івась розвернувся й пішов до села. Схоже, кожен крок давався йому з болем, одного разу, видно, боляче було так, що він аж заточився. Але за мить знову рушив подалі від краю села. Леля пишалася братом, що він не піддається, опирається, перемагає чужий голос, який звучить у голові. Та водночас — соромно зізнатися — їй було й трохи прикро. Бо якби він зараз пішов туди, куди йти йому наказують, вони з Лисим могли б, крадучись назирці, вивідати щось важливе, щось, що допомогло б їм подолати ворогів, які вже залізли в душу не лише деяким односельцям, а й її рідному братові.

Івась знову зупинився. Леля відчула, що біль його стає нестерпним. І вона сама не витерпіла. Зірвалася з місця й побігла до нього.

— Стій! — прошипів услід Лисий.

Але вона не зупинилася. Вона знала, що він їй скаже: сама про це щойно подумала. Це було справедливо, саме так і треба було вчинити — так, як сказав би зараз Лисий. Але вона не могла далі спостерігати, як страждає її брат.

Він не здивувався, побачивши її поруч. Він зараз, схоже, взагалі не здатний був дивуватися. Леля обхопила його руками й притислася чолом до його чола. Івась завмер, а вона тяжко застогнала.

Дівчинка не знала, що то було. Але відчула те, про що вже здогадувалася. Розум Івася був ніби розколотий на дві частини, які люто змагалися одна з одною. Битва була така запекла, що Леля спочатку навіть не могла розрізнити, де хто. Власне, вона цього так і не розрізнила, однак згодом відчула рідне, Івасеве, і чуже, темне. Дівчинка намагалася проникнути в те чуже, зрозуміти його, побачити, де в нього слабкі місця, зрештою — чого воно хоче. Та це було практично неможливо. У неї нічого не виходило.

Краєчком свідомості вона розуміла, що поруч Лисий, тож можна не боятися стороннього нападу. Бо якби зараз хтось хотів їм з Івасем заподіяти щось