Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

постійно. Треба просто їх зафіксувати та… — Він відпустив мою шию, але, перш ніж встиг зреагувати, витяг із-під найближчого прилавку здоровезну бронзову сокиру з двома лезами. — Я розміщую такий об’єкт якнайточніше, а решту, що звисає, відрубую.

— Отакої, — сказав я, ледь ковтнувши клубок, що застряг у горлі, — цілком слушно.

— Так приємно мати справу з клієнтом, який тебе розуміє!

Мотузки справді потроху розтягували моїх друзів. Аннабет зблідла. Гровер булькав, як гусак, якому скручують шию.

— До речі, Крусті… — сказав я, намагаючись, щоб голос мій звучав легко й невимушено. Потім кинув погляд на цінник у вигляді «валентинки», що звисав зі «Спеціальної моделі для медового місяця». — Це ліжко справді має динамічні стабілізатори, які компенсують хвилеподібні рухи?

— Звичайно. Спробуйте самі.

— Добре, може, й спробую. Але чи спрацюють вони, коли на ліжко вкладеться така велика людина, як ви? Чи припиняться вібрації?

— Гарантовано.

— І жодних збоїв?

— Саме так.

— Покажіть, будь ласка.

Прокруст із готовністю всівся на ліжко, злегка ляснувши по матрацу.

— Усе гладенько. Бачите?

Я клацнув пальцями.

— Ерго!

Мотузки вп’ялися в Крусті, й він розкинувся на ліжку.

— Гей! — пронизливо вигукнув велетень.

— Відцентруйте його, — наказав я.

Мотузки підкорилися моїй команді. Голова Крусті повністю звисала з краю ліжка. Ноги стирчали з іншого боку.

— Ні! — загукав він. — Зачекайте! Я ж просто показував!

— Кілька нескладних удосконалень. — Я витягнув меча.

Я не мав жодних сумнівів щодо того, що збирався зробити. Якщо Крусті людина, то я, так чи інакше, не завдам йому шкоди. Якщо ж він був монстром, то заслуговував на те, аби негайно перетворитися на прах.

— Ви хочете укласти угоду на жорстких умовах, — сказав він мені. — Тридцять відсотків від продажу спецмоделей!

— Гадаю, краще розпочати згори. — Я змахнув мечем, ігноруючи його репліки.

— Жодних відрахувань! Жодних податків протягом року!

Я рубонув мечем. Більше від Крусті пропозицій не надходило.

Я розрізав мотузки на інших ліжках. Аннабет і Гровер підвелися, трясучись і клянучи мене.

— А ви здавалися вищими, — всміхнувся я.

— Дуже смішно, — роздратовано пхикнула Аннабет. — Наступного разу поквапся.

Я подивився на дошку оголошень за прилавком Крусті. Там висіла реклама служби доставки «Гермес» і новий довідник чудовиськ, що мешкали в околицях Лос-Анджелеса. Називався він «Ексклюзивні монструозні жовті сторінки», з підзаголовком «Те, що вам треба». Під ним я побачив яскраво-помаранчевий флайер «Студія звукозапису ДОА», який пропонував комісійні за душі героїв. «Алло, ми шукаємо нові таланти!» Адреса ДОА була просто під картою.

— Ходімо, — сказав я своїм друзям.

— Зачекай хвилинку, — жалібно мовив Гровер. — Нас тут було мало не до смерті розтягли!

— Отже, ви готові завітати до царства мертвих. Це лише за квартал звідси.

Глава вісімнадцята

АННАБЕТ ДАЄ УРОКИ ДРЕСИРУВАННЯ

Ми стояли у напівтемряві на бульварі Валенсія, дивлячись на викарбуваний золотими літерами на чорному мармурі напис: «СТУДІЯ ЗВУКОЗАПИСУ ДОА».

На скляних дверях під трафарет було написано: «Торговим агентам вхід заборонений. Без запрошень не входити. Живим входу нема».

Було вже майже опівночі, але заповнений людьми вестибюль яскраво освітлювали численні люстри. У будці охорони сидів здоровезний чолов’яга з телефонним навушником на голові.

— Гаразд. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте про наш план, — сказав я, обернувшись до своїх друзів.

— Так, план, — підхопив Гровер. — Чудовий план.

— А що станеться, коли план не спрацює? — спитала Аннабет.

— Треба завжди сподіватися на краще.

— Це ж треба, — скривилася вона. — З власної волі пхаємося до царства мертвих, а ти пропонуєш сподіватися на краще.

Я дістав із кишені перлини — три молочно-білі кульки, які нереїда дала мені в Санта-Моніці. Вони здавалися не дуже переконливою підтримкою, якщо раптом щось піде не так.

— Вибач, Персі, — Аннабет поклала мені руку на плече. — Ти правий, усе в нас вийде. Усе буде чудово.

Вона штовхнула Гровера ліктем.

— Звичайно, — здушено озвався той. — Он як ми далеко зайшли. Знайдемо жезл повелителя та врятуємо твою маму. Без проблем.

Я з вдячністю поглянув на обох. Адже я ледве не дозволив розтягти їх до смерті на розкішних водяних матрацах, і ось тепер вони бадьорилися заради мене, намагаючись підтримати.

— Давайте-но всиплемо кому-небудь перцю! — виголосив я й зсипав перлини назад до кишені.

Ми ввійшли до вестибюлю ДОА.

Із прихованих динаміків тихо лунала музика. Килим та стіни були сталевого відтінку. Горщики з кактусами стояли по кутках, і рослини простягали з них свої вузлуваті руки. Меблі були обтягнуті чорною шкірою, вільних місць не було. Люди сиділи на канапах, стояли, дивилися у вікна й чекали на ліфт. Усі ніби застигли на своїх місцях і майже не розмовляли. Я чудово бачив їх усіх бічним зором, але варто було зосередитися на комусь, і ця людина починала здаватися… прозорою. Я нібито міг бачити крізь неї.

Будка охорони розміщувалась на високому подіумі, тому над довелося задерти голови.

Охоронець був високий та елегантний, коричневий, як шоколадка, з вицвілим білявим волоссям, стриженим коротко, по-військовому. Він носив темні окуляри в черепаховій оправі, а шовковий італійський костюм за кольором пасував до волосся. Під срібною табличкою з іменем до лацкану була пришпилена чорна троянда.

Я прочитав ім’я на табличці й здивовано вирячився на охоронця.

— Вас звати Хірон?

Він нахилився до мене. Я бачив лише власне відображення в його окулярах, але посмішка в нього була фальшива й холодна, як у пітона, який готується проковтнути здобич.

— Який чарівний юнак! — Він говорив з якимось незвичним акцентом, можливо, британським, або англійська була в нього не рідною, а лише другою мовою. — Скажи мені, приятелю, я схожий на кентавра?

— Н-ні.

— Ні, сер, — м’яко додав він.

— Сер, — покірно повторив я.

Схопившись за табличку з іменем, охоронець провів пальцем по літерах.

— Можеш прочитати це, друже? Тут сказано: ХА-РОН. Ану давай разом зі мною: Ха-рон.

— Харон.

— Чудово! А тепер: містер Харон.

— Містер Харон.

— Добре. — Охоронець знову всівся на своє місце. — Терпіти не можу, коли мене плутають із цією старою напівкобилою. А тепер скажіть, чим я можу вам допомогти, мої маленькі мерці?

У мене було таке відчуття, ніби мені дали під дихало. Я озирнувся до Аннабет, шукаючи підтримки.

— Ми хочемо спуститися до царства мертвих, — сказала вона.

— Овва, це щось новеньке! — скривився Харон.

— Правда? — спитала Аннабет.

— Як на духу, чесно й відверто. Жодних волань. Жодних «Це помилка, містере Хароне». — Він оглянув нас. — І як само ви померли?

Я підштовхнув Гровера.

— Ну… — сказав той, — я втопився у ванні.

— І решта також?

Ми дружньо закивали.

— Велика, мабуть, ванна. — З обличчя Харона важко було щось зрозуміти. — Гадаю, ви не маєте монеток для переправи. Зазвичай я беру з