Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

робиться повсюди в Провансі в розпал пляжного сезону, коли ресторани напаковуються гостями, мов сардинами. Месьє Одинак милувався неперевершеним видом із бару.

Він не зводив очей із моря, наминаючи мідії з густим вершковим соусом і зеленню з глибокого чорного горщика, промиваючи їх у мінеральній воді й запиваючи склянкою сухого білого вина Бандоль. У променях призахідного сонця вода була світло-синя.

На заході сонця вона стала темно-бірюзовою. Пісок із світло-попелястого зробився темно-льняним, а потім — шиферно-сірим. Жінки, котрі проходили повз, ставали збудливішими, їхні спідниці — коротшими, а сміх — більш вичікувальним. Дискотеку просто неба влаштовано на хвилерізі. І саме туди прямували змішані компанії з трьох-чотирьох дівчат у простих сукнях чи джинсових шортах і хлопців у просторих сорочках, що бралися складками на їхніх блискучих, засмаглих плечах.

Месьє Одинак дивився вслід дівчатам і юнакам. У їхній стрімкій, нетерпеливій ході він бачив невгамовну жагу нового досвіду, їхнє прагнення до місць, де віють вітри пригод. Еротичних пригод! Сміх, свобода, танці до ранку, босоніж у прохолодному піску, тепло в стегнах. І поцілунки, що назавжди врізаються в пам’ять.

Із заходом сонця Сен-Сір і Ле-Лек перетворювалися на один великий святковий вечір. Літнє життя на Півдні. Це були години, перенесені зі спекотного полудня, коли кров у венах стає повільною і густою.

Крутий виступ землі ліворуч від Жана, усіяний будинками й соснами, виблискував іржавим золотом, обрій розлініяно помаранчевим і блакитним, а море здіймалося й дихало свіжістю та сіллю.

За ті кілька хвилин, що він спорожнював горщик з мідіями та ліниво довбався в залишках солоного густого соусу і в синьо-чорних уламках мушель мідій, море, небо й земля набули однакового відтінку синього: холодного, сіро-блакитного, що затушував повітря, його склянку з вином, білі стіни й набережну, швидко перетворивши людей у говіркі кам’яні скульптури.

Білявий серфінгіст прийняв горщик і тарілку з мушлями й присунув миску з теплою водою, щоб месьє Одинак помив у ній руки.

— Ви братимете десерт? — пропозиція звучала привітно, але вчувався натяк: «Бо якщо ні, то ми зможемо обслужити ще парочку клієнтів».

Та однаково йому було добре. Месьє Одинак їв море й пив його очима. Йому хотілося цього й тремтіння всередині трохи стихло.

Месьє Одинак залишив решту свого вина, кинув банкноту на тарілку з рахунком і пішов до свого строкатого Рено 5. Він їхав дорогою вздовж узбережжя і відчував на губах кремоподібну сіль.

Коли моря вже не було видно, він звернув праворуч від головної дороги на першому ж повороті. Скоро він знову побачив воду — блискучу стрічку в яскравому сяйві місяця серед сосен, кипарисів, обвітрених вічнозелених дерев, між будинками, готелями й садибами. Він їхав порожньою смугою через затишний житловий район. Барвисті, величні вілли. Жан не знав, де перебуває, та був упевнений, що саме тут хоче прокинутися наступного ранку і скупатися в морі. Слід уже пошукати готель або якусь місцину з піском, де він зможе розвести багаття й заснути під зорями.

Якраз коли месьє Одинак їхав бульваром Фредеріка Містраля, Рено почав видавати свистячий звук «воооііі». Зрештою почулося шипіння, пролунав вибух, двигун затріщав і заглух. Використовуючи інерцію руху від спуску, месьє Одинак направив автомобіль до бордюру, де Рено й спустив останній дух. Жан повернув ключ у замку запалювання, але там тільки щось клацнуло. Очевидно, автомобіль також хотів зупинитися саме тут. Месьє Одинак вийшов із машини й озирнувся довкола.

Унизу він побачив невеличкий пляж для купання, а вгорі — садиби й житлові будинки, яких десь через півмилі від того місця, де він стояв, ставало більше і вони вже переходили в місто. Над цим місцем мерехтіло привітне, персикового кольору світіння. Жан узяв з машини свою невелику валізу й пішов.

У повітрі панувала заспокійлива миролюбність. Ні тобі дискотек просто неба. Ні вуличного руху. Так, навіть море тут дихало спокійніше.

Через десять хвилин ходьби він побачив дивну квадратну башту, навколо якої хтось побудував готель понад сто років тому, — і зрозумів, де перебуває.

Це ж треба! Краще не придумаєш.

Жан благоговійно ступив на набережну й заплющив очі, щоб вдихнути запах. Сіль. Простір. Свіжість.

Він знову розплющив очі. Старий риболовецький порт. Десятки кольорових човнів гойдалися на глянцевій синій воді. Далі виблискували білі яхти. Будинки — не вищі від чотирьох поверхів, з фасадами, пофарбованими кольорами пастельних тонів.

Чарівне старовинне морське місто: при денному світлі кольори розквітають; уночі воно освітлюється зоряним небом, а вечорами — м’яким рожевуватим світлом старомодних ліхтарів. Он там — ринок із жовто-червоними тентами під розлогими платанами. А навколо них — умиротворені сонцем і морем люди мрійливо розляглися в кріслах за незчисленними столами в старих барах і нових кав’ярнях.

Це місто бачило і давало притулок багатьом втікачам і до нього.

Санарі-сюр-Мер.

37

Кому: Катрін [прізвище знаменитого Ле П.-Самі-Знаєте-Кого],

27 вулиця Монтаньяр, 75011, Париж

Санарі-сюр-Мер, серпень

Далека Катрін!

Море поки що виблискувало двадцятьма сімома кольорами. Сьогодні — суміш блакитного й зеленого: бензин, як сказали жінки в магазині. Їм видніше, та я називаю цей колір «мокрий бірюзовий».

Море може кричати до тебе, Катрін. Воно може дряпатися, неначе кіт. Пригортатися і пестити тебе. А може бути гладеньким, ніби дзеркало, а наступної миті бушує, затягаючи серфінгістів у свої смертельні обійми. Воно щодень інше, і чайки під час шторму верещать, мов маленькі діти, а в сонячні дні кричать, наче глашатаї слави. «Ура! Ура! Ура!» — гукають вони. Краса Санарі може вбити, а ти й з місця не зрушиш.

Мій холостяцький період в «belle bleue» — моїй блакитній кімнаті в пансіоні «André’s ‘Beau Séjour’» — завершився після чотирнадцятого липня. Мені більше не треба ховати свій одяг у постільну білизну, почуватися бідним родичем, звертаючись до мадам Полін, чи тягати клунки до пральні самообслуговування за торговим центром у Сі-Фур-Ле-Плаж. Тепер у мене є пральна машина. У книгарні був день виплати зарплати. ММ — мадам Міну Монфрер, власниця книгарні й найстарша серед усіх книготорговців міста, мною задоволена. Вона каже, що я не плутаюсь під ногами. І цього досить. Моя перша в житті начальниця призначила мене головним у відділах дитячої літератури, енциклопедій та класики й загадала поновити запас книг письменників-утікачів від нацистів, які жили тут у вигнанні. Вона сказала, що я все виконав. Мені було так дивно й добре не відчувати ніякої відповідальності.

А ще я віднайшов житло — для нас із моєю пральною машиною.

Воно — на пагорбі, над гаванню, позаду каплиці Notre-Dame-de-Pitiе',