Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

подумав тоді, що був би не проти, аби вона його доглядала. Вони спустять його на мотузках у могилу, й ніхто не нахилиться над ним, крім цієї невисокої жіночки, яка не дуже побивається за небіжчиком, як сумно так помирати; пані Луїза пхнула його до кабіни ліфта, під стіною там уже стояв якийсь візок.

— Хто там? — поспитався Шарль, мружачи очі.

— Петрюс, — озвалися з візка.

— А, це ти, стара срако! — сказав Шарль. — То що? Переїжджаємо?

Петрюс не відповів, поштовх, Шарлю здалося, ніби він висить за кілька сантиметрів над візком, вони пірнали у могилу, підлога четвертого поверху була вже над його головою, він покидав своє життя зверху, через каналізаційну діру.

— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?

Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.

— Послухай-но, — сказав він, — ти вмієш читати?

Панок сахнувся од нього й наддав кроку.

— Та не тікай, — гукнув до нього Здоровань Луї. — Я ж тебе не з'їм.

Панок побіг прудкіше, Здоровань Луї закульгав услід за ним, простягаючи йому військовий квиток; врешті, панок завдав ноги на плечі і чкурнув од нього, волаючи з переляку, мов худобина. Здоровань Луї став і, чухаючи голову під пов'язкою, дивився, як той біжить: панок зробився малий і круглий, ніби м'яч, ось він підкотився до рогу вулиці, підстрибнув, звернув за ріг і щез.

— Оттак-пак! — сказав Здоровань Луї. — Оттак-пак!

— Не треба плакати, — сказала пані Луїза.

Вона витерла йому сльози своєю хустинкою, я й не думав, що плачу. Він трохи розчулився: так приємно було оплакувати самого себе.

— Тут я був такий шасливий.

— Ніколи б не повірила, — сказала пані Луїза. — Ви завжди на когось бурчали.

Вона відсунула ґрати ліфта і пхнула візок у вестибюль. Шарль звівся на ліктях, він угледів Тютора і малу Ґавальду. Мала Ґавальда була бліда, мов полотно; Тютор сховався під укривала і заплющив очі. Чоловіки в кашкетах хапали візки біля дверей ліфта, котили їх через поріг клініки і зникали в парку. Один з них підійшов до Шарля.

— Гей! — вигукнув Шарль. — Уважайте-но. Як немає звички, то може статися лихо.

— Нічого, — сказав чоловік, — велике диво — пхати вашу штукенцію. Тачки на вокзалі в Дюнкерку, вагонетки в Ленсі, візки в Анзені, я всеньке життя тільки це й роблю.

Шарль замовк, йому було страшно: паруб'яга, який котив малу Ґавальду, обернув її візка на двох колесах і подряпав планку об мур.

— Зачекайте! — погукала Жакліна. — Зачекайте, я його повезу на вокзал.

Вона бігом спустилася східцями, вона була геть захекана.

— Пане Шарлю! — сказала вона.

Вона дивилася на на нього з сумним захватом, її груди здіймалися, щоб доторкнутися до нього, вона вдала, ніби поправляє на нім укривало; виходить, він ще володіє чимось на землі; хоч де б він був, а володітиме цим великим турботливим і поштивим серцем, яке й далі буде битися для нього в Берку, в порожній клініці.

— Бачте, — сказав він, — кинули ви мене.

— Ох, пане Шарлю, так довго тягнуся час. Та я не могла прийти, пані Луїза, мабуть, казала вам про це.

Вона обійшла візок, смутна і заклопотана, твердо тримаючись на двох ногах, і він аж затремтів од ненависти: вона була зі стоянів, в неї були вертикальні згадки, недовго ж зберігатиме вона його у своєму серці.

— Гайда, гайда, — сухо сказав він. — Поспішаймо: везіть мене.

— Увійдіть, — сказав кволий голос.

Мод штовхнула двері, й від запаху блювотиння їй аж подих перехопило. П'єр лежав на полиці. Він був блідий, тільки очі блищали на лиці, та вигляд у нього був спокійний. Вона відступила назад, але змусила себе увійти до каюти. На стільці біля узголів'я стояла миска, наповнена каламутною пінявою рідиною.

— Я вже блюю самим слизом, — рівним голосом сказав П'єр. — Все, що було в шлунку, давно вже виригалося. Прибери миску й сідай.

Затамувавши подих, Мод узяла миску й поставила її біля умивальниці. Потім сіла; двері вона залишила відчиненими, аби провітрити каюту. Запало мовчання; П'єр дивився на неї з бентежною цікавістю.

— Я не знала, що ти недужий, — сказала вона, — а то прийшла б раніше.

П'єр звівся на лікті.

— Мені вже краще, — сказав він, — але я ще дуже слабкий. Зучора я знай ригаю і ригаю. Може, з'їсти щось пополудні, га? Я саме хотів було замовити куряче крильце.

— Та не знаю, — роздратовано відказала Мод. — Ти сам повинен відчувати, чи треба тобі їсти.

П'єр стурбовано дивився на укривало.

— Звичайно, — сказав він, — ризикуєш перевантажити шлунок, але мені треба покріпитися, а, з другого боку, якщо нападе блювота, то буде буде чим ригати.

Мод ошелешено зиркнула на нього. Потім подумала: „Справді, щоб пізнати чоловіка, треба з ним пуд солі з'їсти“.

— Гаразд, скажу стюардові, щоб приніс тобі овочевий бульйон і курячу грудинку. — Вона роблено засміялася й докинула: — Якщо тобі хочеться їсти, то ти не такий уже і хворий.

Запала мовчанка. П'єр підняв очі й розглядав її з бентежною сумішшю уваги і байдужности.

— Гаразд, розповідай: ви вже в другому класі?

— Хто це тобі сказав? — невдоволено поспиталася Мод.

— Рюбі. Вчора я здибав її в коридорі.

— Авжеж, — відказала вона, — в другому.

— А як це ви примудрилися?

— Ми запропонували дати концерт.

— А! — сказав П'єр.

Він знай дивився на неї. Ось він простягнув свої руки на простирадлі й м'яко сказав:

— Крім того, ти переспала з капітаном?

— Що ти верзеш? — обурилася Мод.

— Я бачив, як ти виходила з його каюти, — відказав П'єр. — Ніякої помилки.

Мод не знала куди подітися. З одного боку, вона вже не повинна була звітуватися перед ним; та з другої, порядніше було б попередити його. Вона опустила очі й закашлялася; вона почувалася винною, і це збудило в ній якусь ніжність до П'єра.

— Послухай-но, — сказала вона, — якби я відмовилася, то Франс не зрозуміла б мене.

— А до чого тут Франс? — кволим голосом поспитався П'єр.

Вона різко підняла голову: він усміхався, на його обличчі видно було ту ж саму мляву допитливість. Вона відчула, що її образили, краще б він кричав на неї.

— Як хочеш знати, — сухо сказала вона, — коли ми подорожуємо пароплавом, я завжди сплю з капітаном, щоб оркестра „Бебіс“ могла їхати в другому класі. От.

Якусь мить вона чекала,