Дарунок Корній - Зворотний бік світів

— Що це? Зніми, допоможи йому… — прошелестіли губи жінки. Перун блискавично зрозумів що й до чого. Простягнув руку і шарпнув ладанку на себе.

Сварга смерті завила від ненависті та люті. Стрибог цього не чекав. У голові наче щось вибухнуло. До болю в серці додався ще один біль, бо головою заволоділи чужі голоси. Найголосніше звучав голос Шепота. Він його просив, благав, наказував… Стрибог застогнав, схопився руками за голову.

— Що це? — запитав і собі Перун. Роздивляючись маленьку ладанку в шкіряному мішечку, понюхав її, зморщився. — Колись моя дружина Лада розповідала про дивний ритуал зневільнення в гуцулів, смертних зі світу Єдиного Бога. Амулетами можна легко зневільнити навіть найсильнішого, якщо хитрістю переконати носити такий амулет. Збрехати, наприклад, що він додасть сили та допоможе бачите приховане. Зробити такий амулет доволі просто. Узяти землі з могили самовбивці, окропити водою, якою омивали мерця-повісельника, та додати волосину того, кого треба зневільнити. Вийти на роздоріжжя в горобину ніч та заговорити амулет. І нещасний стане рабом. Ця ладанка має подібний запах, Стрибоже. Я тримав у руках схожу і знаю, як воно тхне. У мене на запахи ідеальна пам’ять. Та я ніколи не повірю, що великий темний безсмертний добровільно дозволив закувати себе в такі кайданки. Чому?

Стрибог корчився від болю і міг тільки протягнути: «А-а-а-а-а».

Птаха застогнала. Перун схилився над нею. Бачив, як його дитина бореться зі смертю, що роз’їдає її зсередини.

— Батьку! Треба знищити амулет. Там може бути щось гірше від землі із цвинтаря. Адже він зневільнив темного безсмертного.

Перун гидливо поморщився й кинув мішечок на землю. Поруч у муках корчився Стрибог. Перун підклав під голову Птасі свій колчан зі стрілами. Звівся на ноги, виставив перед собою руки і заговорив прамовою. У небі щось загрозливо загуділо, наче нізвідки над головам зібралися хмари, і маленька срібляста стріла зірвалася з неба блискавицею та влучила простісінько в шкіряний мішечок. Мить — і від нього не залишилося навіть попелу.

Стрибог перестав судомитися. Біль з голови та серця відступив. Дивився на себе зараз наче двома парами очей. Одні — досі любили Птаху, інші — палко її ненавиділи, але зараз ті, другі, зачали закриватися. Його ненависть набула інших форм: хмарка перетворилася на серпанок, готовий будь-якої миті розвіятися.

З душі Стрибога впала полуда. Що він накоїв? Це Шепіт подарував йому ладанку. Пообіцяв, що вона рятуватиме його від навіювань, а ще допоможе відрізняти правду від брехні. Доки Перун не скинув амулет з його шиї, був певен, що правду каже тільки Шепіт.

Зараз перед ним добрий батько оплакував смерть своєї доньки. Тіло жінки, яку Стрибог кохав навіть більше від самого себе, помирало в муках. І це він убив її. Стрибог нажахано дивився на той берег річки. Храм Чорнобога і світ Відтіні помирав. І він це зробив. А ще він убив свого батька, зрадив друзів, усіх, хто довіряв йому… Розуміння, що його підступно використали, накрило з головою. Храм Чорнобога, який руйнувався, потроху сповзав у води річки, і та, наче іржа, роз’їдала його.

Стрибог підняв очі на Перуна. Очі, повні каяття та розпачу:

— Я… Я… Вони мене… використали. Пробачте мені… Якби можна було все зміни…

Хоч би що він не говорив зараз чи жалкував за скоєним — усе марно.

— Використовують того, хто хоче, щоб його використали, Стрибоже. Ця ладанка в тебе з’явилася не одразу. Спочатку виникли сумніви, зневіра в коханій людині, а потім ти впустив у своє життя сірість. Ти добре знаєш, хто вони — оті сірі. Бездушні вбивці, відмінні маніпулятори, зрадники, звабники, брехуни, навіювачі… І мова, і вчинки сірих — це суцільна цвіль, яка роз’їдає стіни розуму, отруює повітря спорами плісняви. Ти дозволив цьому ввійти в тебе, — сумно говорив Перун.

— Пробачте, пробачте, пробач…

Стрибог низько схилився над Птахою. Поцілував її в холодні вуста. Вона кволо посміхалася. Перун відвернувся, знову наверталися сльози. Він читав у очах своєї доньки. Вона досі кохала цього покидька, свого вбивцю. Стрибог обережно взяв закривавлену руку жінки у свою правицю. Лівою накрив рану. Птаха застогнала, а тоді раптом затихла, заспокоїлася. Каламуть з очей зникла. Вона дивилася на нього так, як тоді, коли він уперше її побачив.

— Завжди обирає жінка, — прошепотів Стрибог. — Пам’ятаєш свої слова? Чому так, скажи, навіщо ти мене обрала? Я не хотів, щоб так сталося, але… У смертних є така приказка, Птахо: знайся кінь з конем, а віл з волом. Ми з тобою одразу були приречені. Чому ти не обрала для себе світлого, доброго, чуйного, ніжного, люблячого не до смерті та ненависті, а просто люблячого?

Вона кволо посміхалася кутиками вуст. Як він любив цю посмішку. Готовий був за неї віддати душу. Як він житиме без неї? І чи потрібне йому таке життя?

— Стрибе! Мій Стрибе! Ти повернувся. Нехай через мою смерть, але ти знову мій, — вона зітхнула, на очах забриніли сльози. — Я обрала з-поміж мільйонів для мене найкращого, розумієш? Доброго, чуйного, ніжного, люблячого аж до смерті й ненависті. З іншими було б не так. Було б по-іншому. Але чому зараз, коли так хочеться літати, Стрибе, доводиться падати? — запитувала Птаха, зазираючи Стрибу в очі.

— Нас покарали, моя Пташко. Творець відділив світло від темряви, ми ж хотіли зробити їх одним. Не можна мати і журавля, і синичку одразу. Ти — журавель, моя рідна. А я навіть не синичка. І зовсім не Птах. Я — мисливець. Я той, хто вбиває Птахів. Я їх відстрілюю. Ти не мала тоді казати, щоб я йшов за тобою. Ти мала мене вбити. Я ж тоді геть розчинився у твоїх очах. Був захоплений твоїми чарами. А ти замість ненависті покликала мене за собою. Ти заслужила на любов собі рівного, Птахо. Моя була для тебе покарою. Я зраджував тебе, але тільки тілом. Щоразу повертався до тебе, пригнічений та присоромлений власним сумлінням через малодушність і недовершеність. Ким може почуватися виродок-покруч, каліка духовний поруч з довершеною жінкою? Ні, не щасливим. А паралітиком, потворою, машкарою… А потім з’являється ненависть до себе, до власної недосконалості…

Стрибог усередині Стриба застогнав злісно. Але той не зважав. Він переміг його. Він продовжував віддавати Птасі свої сили, зберігаючи, хай ненадовго, їй життя та перебираючи на себе її біль.

— Ненависть? Ні-ні! Неправда. Творець подарував усім нам тільки любов, Стрибе, — озвалася Птаха. — Ненависть ми самі собі придумали. Ти пригадав щойно мої слова: «Обирає завжди жінка». О, як