Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

class="p1">Я скоса глянув на назву сайту: societe.com — сайт фінансової інформації про підприємства. Ні, звичайно ж, однофамілець. Але для очищення совісті клікнув. На веб-сайті був наданий список акціонерів товариства під назвою «Люксар СА». Нічого спільного. Я повернувся до інших результатів пошуку в Google. Ага, ось іще французькою: «Чи вбивав Дубровський Франсуа Літтрека?» Я здригнувся. Інформацію було опубліковано на сайті преси, legasettedetoulouse.com. Серце в мене закалатало… Я натиснув кнопку сайту.

Помилка. Знайти сторінку неможливо. Чорт забирай, вони не хочуть оприлюднювати свої зв’язки…

Повертаюся до Google. На сайтах різних видань опубліковані ще статті, судячи з усього, на ту саму тему. «Справа Дубровського. Коли обвинувачений бере справу у свої руки». Я клікнув. Текст коментував перебіг процесу, але, замість роз’яснити суть справи, описував поведінку зазначеного Дубровського на слуханні. Він без кінця поправляв свого адвоката і, зрештою, посів його місце. Повідомляли, що судді були абсолютно розгублені через його втручання…

Судді… Це було засідання суду присяжних, отже, слухали справу зі звинувачення у вбивстві.

Я заглянув в іншу статтю: «Чи дізнаємося ми коли-небудь правду?» Журналіст розповідав про поворот ситуації на процесі й дуже дивувався, яким чином людина, представлена поліцією як винна, зуміла зародити сумніви в розумі всіх присутніх.

Багато статей говорили приблизно про те саме. І всі були датовані… сімдесятими роками. Події тридцятирічної давнини… Преса викладала в інтернеті свої архіви.

Стаття з Monde: «Фрейд, прокинься, вони всі з’їхали з глузду!» Я клікнув. Матеріал підписаний таким собі Жаном Калаком і датований 1976 роком. Довгий текст був здебільшого присвячений осуду методів психіатра Ігоря Дубровського, які кваліфікувалися як небезпечні. Я здригнувся. Це він… Автор атакував практику психіатричного лікування, прийняту в Сполучених Штатах, прихильником якої був Дубровський. Він досить різко засуджував основи методу психіатра. Стаття не залишала жодних сумнівів у винності Дубровського. Те, що він штовхнув юного Франсуа Літтрека на самогубство за обставин, до сьогодні не з’ясованих, здавалося очевидним. Калак вимагав страти.

Оце новина! Я потрапив до рук небезпечного психіатра, який, можливо, сам божевільніший за пацієнтів… О Господи…

Я пошукав іще статті. І в очі мені впало слово «виправданий». Parisien надрукувала «Дубровський виправданий». Я клікнув.

«Виправдання Дубровського ставить проблему для всієї системи юриспруденції. Журналіст дивується, як суд міг відпустити людину, провина якої настільки очевидна?»

Інша стаття запитувала, чи не загіпнотизував той психіатр суддів, аби вплинути на їхнє рішення, і цитувала мутні й невизначені відгуки людей, які брали участь у дебатах.

Ще дві статті повідомляли про виключення Дубровського з медичної спільноти рішенням ради і оголошували це рішення неясним і незрозумілим, тим більше що рада відмовилася коментувати пресі причини такої санкції.

Їх я теж прочитав.

Я вимкнув комп’ютер із важким серцем. Треба було якось себе убезпечити, вийти із цієї ситуації. Але як? Ясно було одне: спроба виконати місію, яку він наостанок мені доручив, проблеми не вирішить.

~ 34 ~

Ось уже два дні я прокручував подумки всі можливі варіанти. Не влаштовував жоден. Доводилося змиритися з очевидністю: варіантів немає, особливо після того, як поліція відмовилася мені допомогти. Я дійшов висновку, що єдиною моєю надією залишалося переконати Дюбрея змінити рішення і скасувати останнє завдання. Це наймудріше з усього, що можна зробити. І я вирішив застосувати його ж прийоми, щоб змусити його передумати.

Я розробив детальний сценарій, вибудував цілий ланцюжок положень, запитань і аргументів, передбачив усі заперечення, прорахував усі можливості, усі реакції…

Багато днів я провів, шліфуючи деталі, поки не зрозумів, що вже давно готовий і тупцюю на місці тільки тому, що хочу відтягнути вирішальну подію. Я боявся Дюбрея, і сама думка, що треба повернутися до його лігва й добровільно опинитися в нього в кігтях, шалено пригнічувала.

Нарешті я призначив собі термін. Я вирішив з’явитися несподівано й заскочити його зненацька після обіду, коли його енергетика явно не на підйомі. Однак чекати, поки піде прислуга, у мої плани не входило.

Я пішов до нього приблизно о пів на десяту вечора й вийшов з автобуса зупинкою раніше. Хотілося пройтися, щоб наситити мозок киснем, потрусити зведений спазмами шлунок. У гарячому й задушливому повітрі, напоєному ароматом лип, відчувалося наближення грози.

У кварталі, як і раніше, панувала тиша, хоча деякі мешканці вже повернулися з літніх подорожей та відпусток і обживали апартаменти. Я подумки повторював усі сценарії. Шанси мої були, звичайно, слабкі, але я плекав надію, яку пробудило пристрасне бажання вирватися з пастки Дюбрея.

У міру наближення силует палацу випливав із напівтемряви. Нарешті я зупинився перед високими, наїжаченими ґратами. Вікна занурені в темряву. Усюди мертва тиша. Здавалося, будинок незаселений. На небі раз у раз спалахували зірниці.

Я в сумніві стояв перед дзвінком, удивляючись у темряву. І раптом почув жіночий голос, який щось різко промовляв. Вікна холу освітилися.

— Я більше не можу! З мене досить! — кричала жінка.

Двері розчинилися, і на порозі з’явився чийсь силует.

Я застиг від подиву, нездатний усвідомити, що відбувається. Молода жінка, яка збігала сходами ґанку, була ніхто інша, як… Одрі. Одрі, моє кохання…

Перш ніж я зміг поворухнутися, хвіртка в огорожі різко розчинилися і вона опинилася ніс до носа зі мною. Вона тут же відскочила, на її обличчі застигло здивування, очі округлилися.

— Одрі…

Вона не відповіла, в очах застигла мука, обличчя спотворилося, як від болю.

На потемнілому небі одна за одною спалахували зірниці.

— Одрі…

Очі її наповнилися сльозами, вона ухилилася від мене.

— Одрі…

Я ступив до неї… Почуття поглинули мене, я розривався між нездоланним потягом і нестерпним болем від того, що вона знову мене відштовхнула.

Вона зупинила мене, простягнувши руку, і промовила, стримуючи сльози:

— Я не можу…

І, не озираючись, утекла.

* * *

Біль мій тут же завернув на шалений гнів. Забувши страх, я кинувся до хвіртки. Замкнена. Я, наче божевільний, тиснув на кнопку внутрішнього переговорного пристрою, поки не занімів палець.

Жодної відповіді.

Я тарабанив по решітці кулаками, щосили тряс її, виплескуючи свою лють, кричав, перекриваючи гавкіт Сталіна:

— Я знаю, що ви тут!

Я знову заходився дзвонити, але марно. І тут нарешті почалася гроза, почулися глухі удари грому. Упали перші краплі, поодинокі й теплі, потім дедалі частіші й більші, і дощ пішов як із відра.

Не роздумуючи, я кинувся штурмувати садову решітку. На гладких вертикальних прутах не було жодних зачіпок, але гнів, який вирував у мені, збільшив мої сили вдесятеро. Підтягуючись на руках, я сяк-так видряпався нагору, став на решітку, просунувши ступні між гострими списами, і