Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…

— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?

— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…

Зивік урвав себе, замислився.

— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.

— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.

Ґеральт мовчав.

— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.

— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.

— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?

— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…

— Кажи, Любистку.

— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.

Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.

— Ні, Філавандрелю, — нарешті сказала королева. — Це ще завчасно, надто завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо поки що ми навіть не впевнені щодо точного їхнього пролягання. Генсельт з Кедвену навіть не думає дотримуватися миру й відійти з-над Дифни. Шпигуни доносять, що він аж ніяк не облишив думку про агресію. Може вдарити по нас у будь-який день.

— Виходить, ми не досягнули нічого.

Королева повільно простягнула руку. Метелик-вітрильник, що залетів у вікно, усівся на її мереживному манжеті, склав і розвів свої прорізані на кінчиках крильця.

— Ми досягнули більшого, ніж могли сподіватися, — сказала королева тихо, аби не сполохати метелика. — Після ста років ми нарешті повернули нашу Долину Квітів…

— Я б її так не назвав, — смутно посміхнувся Філавандрель. — Зараз, як пройшли війська, вона, скоріше, Долина Попелу.

— Ми знову маємо свою власну країну, — закінчила королева, приглядаючись до метелика. — Ми знову — Люд, не вигнанці. А попіл — то добриво. Весною Долина розквітне знову.

— Того замало, Маргаритко. Все ще замало. Ми знизили тон. Ще донедавна ми хвалилися, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми стиснули наші кордони й амбіції до Дол Блатанна…

— Емгир Дейтвен дав нам Дол Блатанна в подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Філавандрелю? Я маю жадати більшого? Не забудь, що, навіть приймаючи дари, треба дотримуватися міри. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дарує задарма. Землі, які він нам подарував, ми мусимо втримати. А сил, які ми маємо, ледь вистачає на утримання Дол Блатанна.

— Відізвемо командо з Темерії, Реданії і Кедвену, — запропонував біловолосий ельф. — Відізвемо усіх скойа’таелів, що воюють із людьми. Ти тепер королева, Енідо, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний клаптик землі, їхня битва не має сенсу. Їхній обов’язок тепер — повернутися сюди й боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний люд, обороняючи власні кордони. Бо зараз вони гинуть, наче розбійники по лісах!

Ельфійка опустила голову.

— Емгир не дає на те згоди, — прошепотіла. — Командо мають битися і надалі.

— Навіщо? З якою метою? — Філавандрель еп Фідаіль різко випростався.

— Я скажу тобі більше. Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх.

— Ці діти помирають, Маргаритко. Помирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після таємних договорів із Емгиром люди кинуться на командо й роздавлять їх. Це ж наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти заявляєш мені, що ми маємо від них відмовитися? Que’ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke’llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, закрутився у потоках теплого повітря. Франческа Фіндабайр, прозвана Енідою ан Гленною, колись чародійка, а тепер королева Ен Сейдхе, Вільних Ельфів, підвела голову. У її чарівних блакитних очах блищали сльози.

— Командо, — повторила вона глухо, — мусять продовжувати боротьбу. Мусять дезорганізувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Таким був наказ Емгира, а я не можу Емгиру суперечити. Пробач, Філавандрелю.

Філівандрель еп Фідаіль глянув на неї, глибоко вклонився.

— Пробачаю, Енідо. Але не знаю, чи пробачать вони.

— Жоден чародій не переосмислив ситуацію заново? Навіть коли Нільфгард убивав і палив в Едірні, жоден з них не кинув Вільгефорца, не доєднався до Філіппи?

— Жоден.

Ґеральт довго мовчав.

— Не вірю, — сказав нарешті, дуже тихо. — Не вірю, аби жоден не відійшов від Вільгефорца, коли справжні причини й наслідки його зради вийшли назовні. Я, як уже всім відомо, є наївним, нерозумним й анахронічним відьмаком. Але я і далі не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулося сумління.

Тіссая де Фрьес поставила свій відпрацьований, вигадливий підпис під останньою фразою листа. Після довгих роздумів додала вона ще поруч ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім’я, якого ніхто не знав. Ім’я, яким вона не користувалася дуже давно. З того часу, як стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно поперек списаного аркуша пергаменту. Довгий час сиділа нерухомо, вглядаючись у