Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

запис. Ви б не хотіли це зробити? Хочете іще раз це побачити? Хоча б раз?

— Ні, — відповіла жінка та поклала слухавку. Вона вже рушила до кухні робити чай, коли хвиля слабкості затопила її. Нора сіла в кутку вітальні, схиливши голову на коліна. І чекала, коли знемога мине. Урешті так і сталося.

Вона найнялася доглядальницею до місіс Рестон. Лише двадцять годин на тиждень і платня, яка була мізерною в порівнянні з тим, що вона отримувала від преподобного отця Вінстона. Однак гроші більше не становили проблеми, а добиратися на роботу було близько — один сходовий просвіт. А найкраще те, що місіс Рестон, яка страждала на діабет та мала легкі проблеми з серцем, була дуже милою дурепою. Часом, однак, — особливо коли старушенція заводила нескінченні монологи про померлого чоловіка, — у Нори аж руки свербіли дати їй ляпаса.

Чед залишив своє ім’я в списку вчителів на підміну, але скоротив години. З вільного часу, який у нього тепер з’явився, він виділяв по шість годин кожного вихідного для роботи над «Живучи зі звірами», тож кількість сторінок почала зростати.

Раз чи два він запитував себе, чи написане ним настільки ж цікаве — настільки ж живе, — як те, що він писав до того дня з відеокамерою, але згодом вирішив, що ставить собі це запитання, бо якась стара та хибна думка про відплату засіла в голові. Як зерно попкорну між двома задніми зубами.

Через дванадцять днів після подій у парку в двері квартири постукали. Відчинивши двері, Нора побачила поліцейського.

— Слухаю вас, офіцере, — промовила вона.

— Ви — Нора Каллаген? — спитав коп.

Вона спокійно міркувала: «Я зізнаюся у всьому. А коли влада зробить зі мною все, що мусить, прийду до матері того хлопчика, підставлю обличчя і скажу: “Вдар мене з усієї сили, матусю. Ти зробиш нам обом послугу”».

— Так, я місіс Каллаген.

— Мем, я тут на прохання бруклінської публічної бібліотеки «Волт Вітман Бранч». Ви майже на два місяці затримали чотири бібліотечні книги, одна з них вельми цінна. Мистецький альбом, я припускаю. Обмежений наклад.

Вона тупо вирячилася на чоловіка, а потім вибухнула сміхом.

— Ви з бібліотечної поліції?

Той спробував зберегти незворушний вираз обличчя, але потім також засміявся.

— Гадаю, що сьогодні так. Ці книги у вас?

— Так, я забула про них. Ви б могли провести леді до бібліотеки, офіцере, — вона поглянула на його значок, — Абромович?

— З радістю. Тільки візьміть чекову книжку.

— Може, вони приймуть мою «Візу?»

— Імовірно, приймуть, — посміхнувся коп.

Тієї ж ночі в ліжку.

— Удар мене! — Здавалося, вона мала на меті не заняття коханням, а жахний сеанс побиття.

— Ні.

Вона була зверху, тож їй було не важко нахилитися і дати Чедові ляпаса. Удар долонею по обличчю — наче постріл із духової рушниці.

— Удар мене, я сказала! Ану вда…

Чед ляснув її у відповідь, навіть не думаючи. Нора заплакала, але раптом він під нею став кам’яним. Чудово.

— Тепер візьми мене.

Він узяв її. Надворі в чиїйсь машині спрацювала сигналізація.

У січні вони з’їздили у Вермонт. Їхали потягом. Там було гарно, точно як на листівці. За двадцять миль від Монпельє вони побачили будинок, який їм обом припав до душі. Це був усього лише третій будинок, на який вони дивилися.

Агента з нерухомості звали Джоді Ендерс. Вона була дуже милою, але повсякчас зиркала на праве око Нори. Урешті Норма сказала, сконфужено хихочучи:

— Я підсковзнулася на кризі, коли сідала в таксі. Бачили б ви мене минулого тижня. Я була ходячим плакатом про насилля в родині.

— Я навряд чи можу це собі уявити, — сказала Джоді Ендерс, а тоді додала несміливо: — Ви дуже гарна.

Чед поклав руку на плече Нори:

— Я теж так вважаю.

— Чим ви заробляєте на життя, містере Каллаген?

— Я письменник, — відповів він.

Вони зробили перший внесок за дім. В угоді про кредитування Нора позначила пункт: «ПОЗИКА У ВЛАСНИКА». У графі «ДЕТАЛІ» просто написала: «Заощадження».

Якось у лютому, коли вони пакували речі до переїзду, Чед поїхав на Мангеттен подивитися фільм в «Ангеліці» та пообідати зі своїм агентом. Офіцер Абромович дав Норі свою візитівку. Вона зателефонувала йому. Він прийшов, і вони трахалися в майже порожній спальні. Було чудово, але могло бути ще краще, якби вона змогла переконати його вдарити її. Вона просила, але коп відмовився.

— Що ти за божевільна така? — спитав він таким тоном, який використовують люди, коли кажуть: «Я, звісно, жартую, але серйозно…»

— Не знаю, — сказала Нора. — От, власне, і з’ясовую.

Вони запланували переїзд до Вермонту на 29 лютого. За день до того — у день, який мав би бути останнім звичайного року, — задзвонив телефон. Це була місіс Ґрейнджер, економка поважного пастора Вінстона. Щойно Нора почула стишений голос жінки, як зрозуміла, чому та дзвонила. Її першою думкою було: «Що ти зробив із плівкою, виродку?»

— У некролозі написали, що це через ниркову недостатність, — промовила тихим і якимось мертвим голосом місіс Ґрейнджер. — Але я була в його ванній. Усі баночки із ліками були порожні, зникло багато пігулок. Гадаю, він наклав на себе руки.

— Швидше за все, ні, — відповіла Нора. Вона говорила спокійним, упевненим тоном медсестри. — Імовірніше, він просто забув, скільки ліків прийняв. Може, у нього навіть був другий удар. Маленький.

— Ви справді так гадаєте?

— О, так, — сказала Нора, ледве стримуючись, щоб не запитати місіс Ґрейнджер, чи не бачила вона десь там нової відеокамери. Швидше за все під’єднаної до телевізора Вінні. Ставити таке запитання було б божевіллям, але вона все одно ледь не зробила це.

— Це таке полегшення, — видихнула місіс Ґрейнджер.

— Добре, — мовила Нора.

Тієї ж ночі в ліжку. Їхня остання ніч у Брукліні.

— Ти маєш перестати хвилюватися, — сказав Чед. — Навіть якщо хтось і знайде касету, вони, швидше за все, не захочуть її дивитися. А як ні, то ймовірність, що хтось пов’яже це відео з тобою, настільки мізерна, що наближається до нуля. До того ж хлопчик уже про все забув. Мати теж.

— Мати була там, коли якась божевільна вдарила її сина та втекла, — заперечила Нора. — Повір мені, вона не забула.

— Гаразд, — сказав Чед таким спокійним тоном, що Норі захотілося заїхати йому коліном по яйцях.

— Може, мені треба піти туди і допомогти місіс Ґрейнджер прибрати все там?

Він поглянув на неї, як на божевільну.

— Може, я хочу бути підозрюваною? — Вона злегка посміхнулась. Провокативно, як подумала вона сама.

Чед подивився на неї