Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

в обличчя, яке спочатку раптом було зблідло, а тепер знову повільно наливалося кров’ю. Десь далеко збоку пролунали постріли, ще і ще...

— Ну й дурні ж ви, що не кажіть,— нарешті насилу мовила Віка.— Де ж це видано — тинятися біля прапорців? Ще секунда, і я б вистрелила. Думала, що вовк.

Тільки тепер Едек збагнув, яку дурницю він зробив. Зніяковів, одійшов трохи вбік. З лінії прапорців пролунали один за одним два постріли. На той звук дівчина ніби отямилася, знову піднесла руку з двостволкою, але їй, здавалося, ще бракувало сили...

І він, не знати навіщо, лагідно, але рішуче взяв у неї з руки рушницю, підніс... Ні, Едек не вірив своїм очам. Майже з того самого місця, де хвилину тому він мало не загинув, вискочив сірий звір з трикутною головою і гострими вухами, довгий і бистрий. Великими стрибками, не дуже поспішаючи, біг до гущавини старого лісу.

Едек прицілився. Звір помітив їх, кинувся тікати. Бахнув постріл. Вовк звернув убік і зник у кущах.

Поблизу пролунав ще один постріл. У лісі знову загаласували, застукотіли. То нагоничі давали знати, що вони виходять на лінію мисливців.

Едек сунув двостволку дівчині в руки.

— Не кажи, що це я. У мене нема дозволу. Ну, і всі узнають, що я роззява, а мені б цього не хотілося. Добре? Це твій вовк,— шепотів він швидко, нервово.

Дівчина судорожно стискала рушницю. На лінії заметушилися. Хтось казав, що бачив двох вовків.

Один з Нагоничів швидко йшов до того місця, де звернув поранений вовк. І одразу ж почувся його вигук:

— Оце вовчисько! Як кінь!..

Едек потягнув дівчину за руку.

— Ходімо, то твій звір.

Чоловік п’ятнадцять зібралося навколо вовка, якого вже витягли з гущавини. Зоровий був, старий, аж сивуватий.

Лісничий захоплено кивав головою.

— Старий вовк. Хто знає, може, це його слід ми недавно бачили. Я думав, що він подався в інші місця. Ну й звір. Але й постріл чудовий, нічого не скажеш. Вітаю, панно Віко.

Дівчина закусила губу, а потім рішуче вийшла вперед.

— Це не я стріляла, а пав Залєський,— показала вона на Едека, який одразу розгубився і тільки дурнувато витріщився на Віку.

— Як же це?— здивувався пан. Гасинець.

— Просто. Я запорошила око, дала на хвилинку рушницю панові Едеку, і якраз у цю мить вискочив той вовчисько... Він вистрілив, і все...

Запало мовчання.

А пан Дзядонь після тих слів дочки, трохи охоловши від враження, зламав галузку ялини, вмочив кінчик її в кров убитого вовка і причепив Едекові до шапки.

— Це вам як королю полювання,— усміхаючись, сказав він з приязню.

— Облиш, людино добра,— підступив здивований пан Гасинець.— Я думав, що цей хлопець вилежується собі в ліжку, а вія тим часом у королі вибрався,— радісно казав лісничий.

І ніхто вже не цікавився Едековими правами. А хлопець усе поглядав на Віку. Хотів подякувати за те, що вона зробила, поговорити, але не було нагоди — дівчина тепер весь час трималася коло батька. І Залєський, відставши, йшов разом з Міхалом, який не тямився од радості, що саме на долю Едека випав найбільший мисливський успіх.

Усі рушили до саней, які стояли недалеко від того місця,— хотілося поїхати ще спробувати щастя на болотах, учора Міхал вислідив там двох вовків.

Худий молодик із Сум віз на своїх санях убитого вовка. А лісничий усе жалкував, що два вовки хтозна-як вирвалися.

Міхал нахилився до Едека.

— Я знаю, де вони проскочили. Поблизу Віки. Мабуть, саме тоді, коли вона давала тобі рушницю. Але про це краще не казати.

Едек згодився, що це буде найкраще. Він щось думав, ішов, похнюпивши голову. І раптом аж свиснув тоненько, став, рвучко хапаючи Міхала за полу куртки.

— Слухай,— прошепотів,— поглянь на цей відбиток чобота, ось тут на невитоптаному снігу.

Міхал не розумів.

— А що?

— Пам’ятаєш, коли ми йшли по сліду за саньми браконьєрів? Там теж був такий відбиток... На правому чоботі бляшка прибита якось інакше, не з самого краю підбора. Слухай, він тут...— Едек підвів голову.— Он той, з правого боку, в короткій сірій куртці. Хто це такий?

— Отой? То шурин лісничого Марцінського... з сусіднього лісництва,— пояснював здивований Міхал.— І що ми зробимо?

— Не треба нікому нічого казати. Навіть лісничому. Це наша таємниця. Дома подумаємо, як бути. Ми повинні спіймати їх на гарячому.

— Їх?

— А ти думаєш, він один? А той, що мені пику побив?

— Угу.

Міхал дивився на товариша з величезною повагою. Треба мати добру голову на в’язах, щоб отак по слідах, мов індіянець, розгадати таємницю...

Едек бачив його захоплений погляд. Подивився на Віку, що йшла попереду. Вона ні разу й не озирнулася. Хлопець зажурився.

Але одразу пригадав, як дівчина скрикнула, коли кіп несподівано висунувся з молодняка... В тому вигуку було щось більше, ніж звичайний переляк.

Заспокоєний такою думкою, гордий від того, що його шапку прикрашала мисливська відзнака, і від свого останнього відкриття, Едек разом з іншими сідав у сани, вимощені соломою.

А мороз пік, як і зранку. Яскраве сонце золотило верховіття ялин.

Едек на повні груди вдихнув гостре, морозне повітря. І знову йому стало легко, до нього знову повернулася віра в самого себе. Чи то не від мисливського успіху? А може, тому, що він знайшов слід браконьєра? Залєський усміхнувся своїм думкам. Просто все це треба було віднести на рахунок Віки.

XVI. Міхал знайшов слід

Був ранній ранок. Сонце щойно викотилося на небо, в повітрі висів пронизливий холод. Льодові бурульки на гілках сосен і ялин яскріли червоно-золотими відблисками. Мерзлий сніг хрустів під ногами, ламаючись цілими скибами. Інколи несміливо цвірінькали пташки.

Вже кілька днів — од тієї пам’ятної облави на вовків, коли він так несподівано дістав мисливську відзнаку,— Едек працював так само завзято, як і раніше. В той час, коли всі трактори ще тільки вирушали до лісу, він, навантаживши свого колодами, уже в’їжджав у Піш.

Того разу Едек повертався вже назад, тягач із порожнім причепом легко котився по рівному шосе.

Раптом з лісової дороги вискочив Міхал — задиханий, червоний від утоми, став на шосе і замахав руками.

Едек зупинив машину.

— Що сталося?

Лісник насилу перевів подих. З хвилину тільки ворушив широкими м’ясистими губами, поки нарешті вимовив:

— Я накрив його сьогодні. Віз рогача під купою хмизу...

— Хто? Де? Кажи