Джордж Орвелл - 1984

третій, не розповів йому нічого такого, чого б він не знав раніше — лише систематизував знання, якими він уже володів. Але після прочитаного Вінстон переконався, що він не божевільний. Перебування у меншості, хай навіть ця меншість складається з тебе одного, не робить тебе божевільним. На світі існують правда й брехня, і якщо ти борониш правду навіть проти всього світу, ти не божевільний. Золотистий промінь вечірнього сонця проник через вікно і впав на подушку. Він заплющив очі. Сонце на його обличчі і гладеньке дівоче тіло, що торкалося його тіла, наповнили його спокійним і сонним почуттям упевненості. Він у безпеці, з ним усе гаразд. Він заснув, прошепотівши: «Здоровий глузд непідвладний статистиці», і йому здалося, що у цих словах криється глибока мудрість.

Розділ 10

Коли він прокинувся, йому здалося, що він дуже довго спав, але поглянувши на старовинний годинник, побачив, що зараз лише двадцята тридцять. Він ще трохи подрімав, не провалюючись у сон, а потім з подвір’я внизу до нього долетів звичний спів глибоким грудним голосом:

Минули безнадійні мрії,

Як дні короткі навесні.

Але вони все ще живії

У серці зраненім моїм.

Дурнувата пісенька, схоже, не втратила своєї популярності. Її досі повсюди чути. Вона пережила Пісню Ненависті. Від її звуку прокинулася Джулія, солодко потяглася й підвелася з ліжка.

— Я хочу їсти, — сказала вона. — Приготуймо ще кави. Чорт! Гасівка погасла, і вода холодна. — Вона підняла гасівку й потрусила її. — У ній немає гасу.

— Давай позичимо трохи у старого Чаррінгтона.

— Дивно, я думала, вона повна. Я вдягнуся, — сказала вона. — Схоже, похолодало.

Вінстон також підвівся й одягся. Невтомний голос продовжував співати:

Хай кажуть, все лікує час,

І душу зранену також лікує.

Але усмішки ці і сльози крізь роки

У моїм серці все іще вирують.

Затягнувши пасок на своєму комбінезоні, він підійшов до вікна. Сонце сховалося за будинки, воно вже не освітлювало подвір’я. Плитка була мокра, ніби щойно вимита, і йому здавалося, ніби небо також помили, такою свіжою і чистою виглядала блакить між димарями будинків. Невтомна жінка на подвір’ї снувала туди-сюди, затискаючи в роті і виймаючи звідти прищіпки, перериваючи спів і вивішуючи на мотузку все більше й більше рушників та дитячих пелюшок. Він подумав, чи вона заробляє пранням собі на життя, чи, як рабиня, працює на двадцятьох або тридцятьох онуків. Джулія підійшла до нього, і вони разом дивилися вниз на дебелу жіночу постать. Коли він дивився на жінку в її характерній позі, на її повні руки, що тягнися до мотузки, на її могутні опуклі сідниці, схожі на сідниці кобили, йому вперше сяйнуло, що вона вродлива. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що тіло п’ятдесятирічної жінки, роздуте до страхітливих розмірів від народження дітей, а потім затверділе й загрубле від праці, наче перестигла ріпа, могло бути гарним. Йому подумалося, що воно й справді гарне — хіба ні? Гладке, кремезне, наче гранітна брила, тіло з пошкарублою червоною шкірою так само відрізнялося від дівочого, як трояндове стебло від троянди. Але хіба плід гірший за квітку?

— Вона гарна, — промурмотів він.

— У неї сідниці не менше метра завширшки, — заперечила Джулія.

— Це своєрідна краса, — зауважив Вінстон.

Він легко обхопив однією рукою стан Джулії. Їхні тіла притискалися одне до одного. Тіла, які ніколи не народять жодної дитини. Вони ніколи цього не зроблять. Вони передадуть лише слова — від розуму до розуму, зможуть передати далі свою таємницю. Жінка на подвір’ї внизу не була розумною, вона мала лише дужі руки, гаряче серце й плодюче лоно. Він замислився про те, скількох дітей вона народила. Мабуть, п’ятнадцятьох, не менше. У неї був короткочасний розквіт, можливо, рік, коли вона була гарною, мов дика троянда, а потім несподівано роздулася, як фрукт після запліднення суцвіття, і стала твердою, з червоною шерехатою шкірою, і її життя перетворилося на прання, тертя, церування, готування їжі, підмітання, протирання, лагодження — спочатку для дітей, а потім для онуків протягом тридцятьох безперервних років. Але вона й досі співала. Містичне благоговіння, яке він відчував до неї, було якимось чином пов’язане з видивом чистого, безхмарного неба, що безкрайо простягалося за димарями будинків. Було дивно усвідомлювати, що для кожного в Євразії або Остазії небо таке саме, як і тут. І люди під цим небом були майже однаковими — скрізь, у всьому світі, сотні тисяч, сотні мільйонів таких самих людей, людей, що не знають про існування одне одного, розділених стінами ненависті й брехні, а проте майже однакових, які ніколи не навчалися думати, але накопичували у своїх серцях, лонах і м’язах силу, яка одного дня переверне світ. Якщо існує надія, то вона у пролах! Не дочитавши до кінця книжки, він знав, що саме таким і має бути заключне послання Ґолдштайна. Майбутнє належить пролам. А чи міг він бути певен, що коли настане їхній час, світ, який вони побудують, не буде для нього, Вінстона Сміта, таким самим чужим, як і світ Партії? Так, бо принаймні це буде світ здорового глузду. Там, де існує рівність, там може існувати і здоровий глузд. Рано чи пізно це станеться, сила перетвориться на свідомість. Проли безсмертні! Хіба можна сумніватися у цьому, дивлячись на цю мужню постать на подвір’ї. Зрештою, вони пробудяться. А поки цього не сталося, хоча й статися це може не раніш як за тисячу років, вони будуть жити, попри всі випробування, як птахи, передаючи від тіла до тіла життєздатність, яка непідвладна Партії і яку вона не в змозі знищити.

— Ти пам’ятаєш, — запитав Вінстон, — дрозда, який співав для нас того першого дня, на узліссі?

— Він співав не для нас, — сказала Джулія. — Він співав собі на втіху. Навіть не так. Він просто співав.

Пташки співають, проли співають, Партія не співає. У всьому світі — у Лондоні й Нью-Йорку, в Африці, Бразилії та на таємничих заборонених територіях за кордоном, на вулицях Парижа й Берліна, у селах неозорих російських рівнин, на базарах Китаю і Японії — всюди стоїть дебела, непереможна постать, спотворена працею і народженням дітей, вона, трудячись від народження до смерті, продовжує співати. Одного дня з-поміж її могутніх стегон постане раса свідомих істот. Ти мрець, а за ними — майбутнє. Але, якщо збережеш живим свій розум, як вони зберегли живими