Джордж Орвелл - 1984

свої тіла, ти можеш прилучитися до цього майбутнього й передати їм таємне знання, що два плюс два буде чотири.

— Ми мерці, — сказав він.

— Ми мерці, — слухняно повторила Джулія.

— Ви мерці, — пролунав залізний голос позаду.

Вони відсахнулися одне від одного. Всередині Вінстона все похололо. Він побачив, як сполотніло обличчя Джулії. Воно стало молочно-жовтим. Рум’яна на вилицях стали яскравішими, ніби відокремилися від шкіри.

— Ви мерці, — повторив залізний голос.

— Це за картиною, — видихнула Джулія.

— Це за картиною, — погодився голос. — Залишайтеся там, де стоїте. Не рухайтеся, поки не отримаєте наказу.

Почалося, нарешті почалося! Вони не могли нічого зробити, окрім як стояти й дивитися одне одному у вічі. Рятуватися, втікати, доки не пізно, вибігти з дому — їм і на думку таке не спало. Залізному голосові зі стіни неможливо було опиратися. Щось клацнуло, ніби повернули вимикач, і пролунав тріск розбитого скла. Картина впала на підлогу, відкривши телеекран за нею.

— Тепер вони нас бачать, — сказала Джулія.

— Тепер ми вас бачимо, — повторив голос. — Станьте посеред кімнати. Станьте спиною до спини. Тримайте руки за головою. Не торкайтеся одне одного.

Вони не торкалися одне одного, але Вінстонові здавалося, що він відчуває, як тремтить тіло Джулії. Хоча, можливо, це тремтів він сам. Він зміг угамувати стукіт зубів, але нічого не міг зробити з колінами. Знизу пролунало гупання ніг — всередині будинку й на вулиці. Схоже, на подвір’ї було багато чоловіків. Вони щось тягли по кам’яних плитах. Спів жінки раптово урвався. Щось брязнуло, так ніби через двір пожбурили ночви, потім пролунали сердиті крики, а за ними болісний зойк.

— Будинок оточено, — сказав Вінстон.

— Будинок оточено, — повторив голос.

Він почув, як клацнули зуби Джулії.

— Думаю, нам час попрощатися, — сказала вона.

— Думаю, вам час попрощатися, — повторив голос. А потім утрутився інший, не схожий на перший — тонкий інтелігентний голос, який Вінстон, здається, вже чув раніше: — І, між іншим, поки ви ще тут, запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму ножа — прощавай твоя душа.

За спиною Вінстона над ліжком щось затріщало. Вибивши скло, у вікно просунувся кінець драбини. Хтось через вікно ліз до кімнати. Почулося тупотіння ніг, що піднімалися сходами вгору. Кімната наповнилася кремезними чоловіками у чорних одностроях, підбитих залізом черевиках і з кийками у руках.

Вінстон уже не тремтів. Він навіть майже не водив очима. Важливо було лише одне: не рухатися, не рухатися і не давати їм приводу бити. Вимахуючи києм, якого тримав між великим і вказівним пальцями, навпроти нього задумливо зупинився чоловік із масивною боксерською щелепою. Їхні погляди зустрілися. Відчуття голизни було майже нестерпним — руки були за головою, а обличчя й тіло повністю відкриті. Чоловік висунув кінчик білого язика, облизав те місце, де мали бути губи, й пішов далі. Пролунав ще один брязкіт. Хтось взяв зі столу скляне прес-пап’є і, жбурнувши об кам’яне дно каміна, розтрощив його на друзки.

Килимком покотився фрагмент корала, тонка рожева смужка, схожа на карамель із торта. Яким маленьким, подумав Вінстон, яким маленьким завжди був цей корал! Позаду нього почулося важке диханя і глухий звук удару. Його копнули по щиколотці, й він мало не втратив рівноваги. Один із чоловіків зацідив кулаком Джулії під дих, і вона зігнулася, наче складана лінійка. Потім, задихаючись, упала на підлогу. Вінстон не наважувався повернути голову бодай на міліметр, але іноді в поле його зору потрапляло її мертвотно-бліде обличчя із судомно перекошеним ротом. Навіть опанований жахом, він відчував своїм тілом її біль, смертельний біль, який, втім, був не такий страшний, як її намагання вдихнути. Він знав, що це таке: жахливий біль, від якого корчилося все її тіло, але вона ще не вповні відчула його, бо насамперед їй треба було знову почати дихати і набрати в груди бодай трохи повітря. Потім двоє чоловіків підхопили її за коліна й плечі і як мішок винесли з кімнати. Вінстон на мить побачив її обличчя, повернуте вниз, жовте й спотворене, із заплющеними очима і червоними плямами на щоках. Це обличчя було останнім, що він побачив перед тим, як вона повністю зникла з його поля зору.

Він стояв нерухомо. Поки що його ніхто не бив. У голові мимоволі закрутилися якісь зайві непотрібні думки. Він подумав, чи схопили вони містера Чаррінґтона? Що вони зробили з жінкою на подвір’ї? Він відчув, що йому страшенно хочеться в туалет, і здивувався, бо лише дві чи три години тому він уже був у вбиральні. Він зауважив, що стрілки годинника над каміном показували дев’яту, тобто двадцять першу годину. Але ще було досить світло. Хіба у серпневий вечір о двадцять першій годині вже не починає сутеніти? Він подумав, чи не переплутали вони із Джулією час — проспали повний оберт годинника, і їм здалося, що вони прокинулися о двадцятій тридцять, тоді як насправді уже була восьма тридцять наступного ранку. Але він не став розвивати цієї думки. Йому було це нецікаво.

На сходах пролунали ще одні, легші кроки. До кімнати увійшов Містер Чаррінгтон. Чоловіки у чорних одностроях несподівано притихли. У вигляді містера Чаррінґтона також щось змінилося. Його погляд упав на розтрощене скляне прес-пап’є.

— Підберіть ці скалки! — наказав він суворим тоном.

Один із чоловіків заходився виконувати наказ. Вимова кокні зникла. Вінстон раптом зрозумів, чий голос він нещодавно почув з телеекрана. Містер Чаррінгтон і досі був у своєму старому оксамитовому піджаку, але його майже сиве волосся тепер перетворилося на чорне. На ньому також не було окулярів. Він зиркнув на Вінстона гострим поглядом, ніби хотів переконатися, що це й справді він, і перестав звертати на нього увагу. Його ще можна було впізнати, але це вже була геть інша людина. Він випростався і, здавалося, став вищим на зріст. Його обличчя не надто змінилося, але все ж це було обличчя іншої людини. Чорні брови зробилися не такими густими, зморшки зникли, всі риси здавалися іншими. Навіть ніс ніби став коротшим. Тепер це було насторожене, холодне обличчя чоловіка років тридцяти п’яти. Вінстонові спало на думку, що вперше у своєму житті він побачив працівника Поліції Думок.

Частина третя

Розділ 1

Вінстон не знав, де він. Мабуть, його доправили до Міністерства Любові. Але у нього не було жодної можливості упевнитися в