Даніель Дефо - Робінзон Крузо

Такого пекельного хору я не чув відтоді, як ми з Ксурі мандрували на баркасі вздовж африканського узбережжя.

Сутеніло, і нам треба було їхати. Ми мали подолати ще близько семи миль, в іншому разі, ми, звичайно ж, зняли б із ведмедя його розкішну шубу, щоб зберегти її на пам’ять.

Але нам довелося залишити нашу здобич і підострожити коней.

Розділ 49

Битва з вовками

Земля тут була досі вкрита снігом, хоча й не таким глибоким, як у горах. Згодом ми дізналися, що з настанням ранньої зими хижі звірі, яких мучив голод, кинули свої схованки в горах та спустилися на схили, порослі лісами, а потім і на рівнини, де спустошили села, знищивши безліч овець, корів і коней. Нападали вони й на місцевих мешканців.

Нам лишалося проминути ще одне небезпечне місце, про яке попередив провідник. Саме там найчастіше зустрічалися вовки. Це була невелика, зусібіч оточена густим лісом галявина, за якою починалося довге й вузьке міжгір’я. Через нього проходила дорога до селища, і саме нею ми мали їхати.

За півгодини до заходу сонця ми заглибилися в лісові хащі, а коли сонце сіло й дерева розступилися, ми опинилися на галявині близько півмилі в діаметрі. Якраз цієї хвилини дорогу перед нами перетнули п’ять вовків – звірі немов поспішали кудись і не зважили на наш загін.

Провідник, який виявився людиною легкодухою, зблід і звелів нам тримати зброю напоготові. П’ятьох вовків можна не боятися, та набагато небезпечніше, якщо звірі зберуться у велику зграю.

Ми перевірили заряди й порох і пильно вдивлялися в хащі, проте вовки більше не з’являлися. Проте не встигли ми проїхати й сотні ярдів по галявині, як побачили в низовині мертвого коня, загризеного хижаками. Близько дюжини вовків крутилося навколо; тварини вишкіряли зуби й рвали залишки конячого м’яса і шкури. Судячи з усього, коня було вбито давно, тому що від нього вже майже нічого не зосталося.

Ми не заважали вовчому бенкету, а ці звірі, як і раніше, не звернули на нас уваги. П’ятниця хотів був вистрілити, щоб розігнати вовків, але я зупинив його, гадаючи, що це далеко не остання зустріч із небезпечними хижаками.

І справді, ми були ще на середині галявини й на півшляху до входу в ущелину, коли з лісу ліворуч від нас долинуло страхітливе виття вовків. А наступної миті перед нашими очима постало жаске видовище: близько сотні вовків насувалися на нас, причому не зграєю, а правильними лавами, немов загін піхоти під командуванням досвідченого офіцера.

Я розгубився. Єдине, що ми могли зробити, – це зібратися разом і спрямувати рушниці в усі боки. Щоб зупинити таку навалу хижаків, треба було вести якомога більш перебіжний вогонь. Тому я звелів моїм супутникам стріляти не всім одразу, а через одного – на той випадок, якщо після першого залпу сіра лавина все одно насуватиметься на нас. Потім, не гаючи часу, ті, хто вже розрядив рушниці, мали взятися за пістолети, яких у кожного було по два.

Завдяки цій тактиці ми могли зробити по шість пострілів без упину і встигали перезарядити зброю.

Проте ці всі перестороги виявилися марними: від перших же залпів вовки, налякані гуркотом і спалахами пороху, повернули назад. Четверо з них лишилися на місці, багато були поранені та спливали кров’ю, про що свідчили сліди на снігу.

Вовки відступили, але вони не тікали. Раптом я згадав, що навіть найлютіші звірі бояться людського голосу, і наказав моїм супутникам кричати якомога голосніше. Це подіяло: почувши наш лемент, вовки позадкували до узлісся. Не роздумуючи, я звелів дати ще один залп навздогін, який змусив сірих розбійників дременути й розсіятися між деревами.

Це дало нам час перезарядити рушниці, що ми й зробили, рухаючись уперед. Та щойно ми вклали набої та забили їх клейтухами, знову почувся жахливий гамір, – але тепер уже на дорозі, якою ми мали їхати.

Поступово сутеніло, а становище наше дедалі погіршувалося. Ми чули завивання пекельних тварюк і їхнє злобливе гарчання. Нарешті на дорозі з’явилися відразу дві зграї вовків: одна – просто перед нами, а друга, рухаючись стрибками по снігу, заходила нам у тил.

Таким чином, вовки майже оточили нас. Ми підострожили коней, які хропли від смертельного переляку, але по слизькій засніженій стежці вони могли рухатися тільки звичайним клусом.

Так ми перетнули галявину. Далі дорога йшла в горловину лісистої ущелини, і там, край лісу, ми знову побачили величезне скупчення хижаків. Раптом до моїх вух долинув звук віддаленого рушничного пострілу, а потім ми побачили, як із ущелини в наш бік вихором мчить осідланий кінь без вершника, якого переслідує понад дюжина вовків. Навряд чи кінь міг довго витримати таку шалену гонитву, і врешті-решт вовки наздогнали його, повалили на сніг та почали шматувати ще живим.

Коли ж ми виїхали на просіку, звідки вирвався ошалілий кінь, перед нами постало страшне видовище. На втоптаному снігу лежали роздерті трупи двох мандрівників і ще одного коня. Напевне, постріл, який ми почули, зробив один із цих людей – поруч із ним лежала розряджена рушниця.

Ми жахнулися, побачивши криваву картину, але часу шкодувати про долю нещасних мандрівників не лишалося: вовки, розраховуючи на нову здобич, оточили нас ізусібіч, а кількість їх досягла трьохсот!

На щастя, на просіці я помітив купу товстих колод, зрубаних минулого літа дроворубами і приготованих для вивезення. Не гаючи жодної хвилини, я повів наш загін туди, звелів усім спішитись і сховатися за цими колодами, як за бруствером. Нам удалося розташуватися трикутником, отже, наші коні опинилися всередині його і під захистом.

На колоди ми натрапили вчасно: юрми звірів із ревінням і виттям кинулися на наше укріплення. Їхня лють зросла вдвічі, коли вони побачили коней – найсмачнішу принаду. Як і раніше, я звелів своїм людям стріляти по черзі, а їхні постріли були такими влучними, що першим же залпом кількох хижаків було вбито наповал. Проте вовки не звернули на це уваги і хвиля за хвилею, відштовхуючи одне одного й шалено гарчачи, штурмували наш редут. Схоже, в них уселився сам диявол!

Після другого залпу з усієї зброї ми вирішили, що натиск вовків слабшає, але де там! Тиша тривала недовго, й оскаженілі звірі знову кинулися на нас. Ми дали ще два залпи з пістолетів – тепер перед колодами лежало чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять трупів, а ще більше вовків було поранено та