Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Краще я сукню куплю.

– Гей, не купуй ніяких суконь, допоки не скажу, що вона погодилася, – зітхаю. – Думаю, краще мені піднятися до нього та поговорити.

Підводжусь. На кухні місіс Кім раптом почуваюся велетнем, що прийшов до своєї старої початкової школи та розчулився, глянувши на розмір учнівських парт. Вона повільно встає та йде за мною до вхідних дверей. Обіймаю її. На якусь мить вона видається мені крихкою і слабкою. Дивуюся з її способу життя: її дні складаються з прибирання, роботи в саду та гри у бридж. Але мої власні проблеми знову накривають мене. Не можна все життя ховатися у ліжку Клер. Кімі дивиться, як я відчиняю татові двері.

– Тату, ти вдома?

Мовчання, а потім:

– Забирайся!

Підіймаюся сходами. Місіс Кім зачиняє свої двері.

Перше, що вражає, – запах: щось там гниє. Вітальня – пустка. Де всі книжки? У батьків були тонни книг із музики, історії, романи французькою, німецькою, італійською. Де вони? Навіть колекція касет та компакт-дисків якась менша. Всюди по підлозі розкидані якісь папери, макулатура, газети, незрозумілі обчислення. На маминому піаніно шар пилу, на підвіконні – ваза з давно висохлими, майже муміфікованими, гладіолусами. Йду коридором далі, заглядаю у спальні. Повний хаос: одяг, сміття, газети. Під мийником у ванній кімнаті валяється пляшка «Мішлоб», на плитці виблискує шар пролитого пива.

Тато на кухні, сидить за столом спиною до мене, дивлячись крізь вікно на річку. Коли заходжу, він не обертається. Сідаю – навіть не вшановує мене поглядом. Втім, і не забирається геть, тож сприймаю це як знак, що наша розмова може відбутися.

– Привіт, тату.

У відповідь – тиша.

– Бачив місіс Кім. Щойно. Каже, що в тебе не все гаразд.

Продовжує мовчати.

– Чув, не ходиш на роботу.

– Зараз травень.

– А чому ти не в турне?

Нарешті дивиться на мене. Його страх ховається за впертістю.

– Я на лікарняному.

– Відколи?

– Із березня.

– Лікарняний оплачується?

Мовчить.

– Ти захворів? Що з тобою?

Думав, що він проігнорує моє запитання, але згодом відповідає, протягуючи свої руки. Вони тремтять, наче у них якийсь свій власний землетрус. Нарешті він свого домігся. Двадцять три роки цілеспрямованої пиятики зруйнували його здатність грати на скрипці.

– О, тату! О, Боже! А що каже Стен?

– Каже, що гаплик. Нерви не на місці, відновити їх неможливо.

– Ісусе Христе!

Дивимось одне на одного протягом нестерпно довгої хвилини. На його лиці – мученицьке страждання, і я починаю розуміти: у нього нічого немає. Не залишилось нічого, нічого, що би тримало його, підтримувало, було його життям. Спершу мама, потім його музика – пішли, щезли. І почнімо з того, що я для нього ніколи багато не важив, тому мої запізнілі спроби не матимуть жодного сенсу.

– А що зараз?

Мовчить. Зараз – нічого.

– Ти не можеш просто сидіти тут та напиватися наступних двадцять років.

Він дивиться на стіл.

– А як твоя пенсія? Профспілкові виплати? Медичні? Облігації?

Він нічого не домагався, нехай буде, як буде. Де я був?

– Я сплатив твою оренду.

– О, – зніяковіло промовляє. – А я хіба не заплатив?

– Ні. Ти заборгував за два місяці. Місіс Кім почувалася дуже незручно. Вона не хотіла казати мені, і не хотіла брати гроші. Немає сенсу перекидати твої проблеми на неї.

– Бідна місіс Кім, – його щоками котяться сльози.

Він старий. Іншого слова тут годі й дібрати. Йому п’ятдесят сім, і він – старий. Зараз я не серджуся на нього. Мені його шкода, і я боюся за нього.

– Тату. – Він знову дивиться на мене. – Дивись, дозволь мені дещо зробити для тебе, добре? – Відвертає погляд, дивиться десь за вікно, на безмежно цікавіші дерева на іншому березі. – Ти повинен дозволити мені переглянути твої документи для оформлення пенсії, банківські виписки та все таке решту. Ти повинен дозволити мені та місіс Кім прибрати цю квартиру. І ти повинен припинити пити.

– Ні.

– Що – «ні»? Все, чи лише дещо з цього?

Мовчить. Уже втрачаю терпіння, тому вирішую змінити тему.

– Тату, я одружуюся.

А цим я привернув його увагу.

– На кому? Хто хоче за тебе заміж? – питає, як мені здається, без злого умислу.

Йому насправді цікаво. Дістаю гаманець і витягую з пластикової кишеньки фотографію Клер. На ній Клер безтурботно дивиться на Лайтгауз-Біч. Її волосся розвівається, наче стяг на лагідному вітрі, й у вранішньому світлі вона ніби сяє на тлі темних дерев. Тато бере фотографію та ретельно вивчає.

– Її звати Клер Ебшир. Вона – художниця.

– Гарна, – скупо промовляє. Та його слова рівносильні батьківському благословенню.

– Я би хотів… Я би дуже хотів подарувати їй мамин перстень, який ти подарував їй на заручини, та обручку. Гадаю, мама би це схвалила.

– Звідки тобі знати? Ти, мабуть, ледве її пам’ятаєш.

Не хочу цього обговорювати, але мені раптом дуже закортіло висловитися, сказати те, що вже давно хотів.

– Я часто її бачу. Відколи вона померла, я бачив її сотні разів. Бачу, як вона гуляє тут, з тобою, зі мною. Ходить у парк та розучує свою партію, ходить по магазинах, п’є каву з Марою у кафе «У Тіа». Бачу її з дядьком Ішем. Бачу в «Джуліард». Чую, як вона співає! – Тато вражено дивиться на мене. Цим я його вбиваю, але вже не можу спинитися. – Я розмовляв з нею. Одного разу я стояв біля неї у переповненому вагоні поїзда, торкався її. – Тато плаче. – Це ж не тільки прокляття, розумієш? Інколи подорожувати у часі – чудово. Мені потрібно було її побачити, і деколи мені це вдається. Вона би полюбила Клер, вона би хотіла бачити мене щасливим, і вона дуже шкодувала би через те, що ти змарнував своє життя лише тому, що вона померла.

Він сидить за столом та ридає. Плаче, не прикриваючи обличчя, просто опустивши голову, сльози котяться градом. Якийсь час дивлюсь на нього, на ціну, заплачену за мою нестримність. Потім іду до ванної кімнати й повертаюся з рулоном туалетного паперу. Він намацує його, мов сліпий, відриває шмат та видуває носа. Ще кілька хвилин ми просто сидимо.

– Чому ти мені не говорив?

– Що ти маєш на увазі?

– Чому ти не розповідав, що можеш її бачити? Я хотів… знати це.

Чому я йому не розповідав? Тому що будь-який нормальний батько вже би давно зрозумів, що тим незнайомцем, який у перші роки їхнього одруження ходив за ними назирцем, був його аномальний син, який має здатність подорожувати в часі. Тому що боявся йому розповідати: він ненавидів