В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

прибрати його. Обрубати кінці. Але коли дізналися, що в них не вийшло, взялися за тебе. Значить, у їхній партії ти не остання фігура. А може – й перша.

– Але ж ми з тобою разом усе робимо? – поцікавився, стверджуючи професор. – А крайній я. – В останній фразі прозвучало обурення. Лисиця не любив несправедливості. Як і будь-хто, кого можна записати до нормальних піплів. Більше того. Він навіть знав, що «справедливість є». І що «за неї варто боротися». Тому й не переставав. Хоч і не завжди виходило.

– Ти для них чужий, – повів розважливо Ігор. – Та й говорив Колесниченко з тобою. І Термінатор теж. Так що ти «заcвічений». А я – у білих рукавичках. – І Марченко знущальницьки усміхнувся.

– Але ж Колесниченко «мів» про своє кохання до Олени, демон-охоронець, – не розумів професор.

– Ха! – зіграв яскраве «ха!» Марченко. – Він може ще й не такого заспівати. Якщо треба. Стратегія. Без неї – нікуди. Крок праворуч чи ліворуч – і розстріл.

– А цей може, – подумав про «алігатора» професор. – Ще і як може.

– До речі, Мордовцев точно в Магадані, – сказав похмуро Марченко. – З дружиною. У брата. І в того справді ювілей. Гуся віддзвонився. Абзац. Даремно ми дідуню в кілери записали.

– Не поспішай, – «зупинив процес» Богдан. – Може, це просто трюк. Спланований. Продуманий. І ювілей теж вигаданий. Твій Гуся навряд чи в паспорт зазирав. Почув від знайомих чи сусідів. Це ж не офіційний запит.

– Пхе, – закопилив губу донкор. – Офіційний теж можна підробити. Сила грошиків ніколи не слабшає.

– Можна. Але шансів значно менше. А тут – без проблем.

– Ну, ти цілу конспірологію роздмухав, – іронічно зауважив Марченко. – Не забагато для простого селянина?

– Не думаю, що він простий. – Лисиця не поспішав сходити з витоптаного місця.

– Може, й не простий, але й не такий, щоб серйозну схему «вистругати».

– Недооцінюємо, – ніби провів червону риску професор. – Інстинкт може ще й не таких викрутасів навиробляти.

– Гм… інстинкт, – насмішкувато мовив Ігор. – Він і слова такого не знає.

Донкор дістав із портфеля фото. Подивився. Стенув плечима. Подав фото Лисиці. Той узяв. І собі подивився. Дідько! За цим фейсом стільки всього ховається. Наче й справді дядько непростий… Але… Стовідсотковий Шрек. Малий із Приймакового будинку підмітив точно.

– Ні, – покрутив головою професор, не погоджуючись. – Не такий він собі сіренький-рядовий. Є харизма, – віддав фото донкору. – Не рядовий. Міг навикрутасити. Міг. А Гуся не казав, коли вони назад?

– Днів на три прилетіли. Так онучка братова сказала.

– Не дуже надійне джерело, – зауважив професор.

– Яке вже є, – заховав фотографію назад Марченко. – Він же не ми. Добре, хоч це знаємо.

– Коли повернеться, треба одразу ж його «відполіграфити», – почав креслити плани Лисиця. – Пошугати трохи. Послухати, що казатиме. Може, де й прохопиться необережно. Хоча… Там уже всі відповіді відрепетирувані.

– Не дуже демонізуєш? – уперся поглядом у приятеля Ігор. – Бо прямо – одна з іпостасей сатани. Прудкого біса.

– А хіба не так? – випростався Богдан. – Він же постійно шукає в кожному з нас собі притулок. І часто знаходить.

– А часто – й ні.

– Як пощастить.

– Йому чи притулку? – хитро подивився на професора журналіст.

– Кожному.

– Добре. Збирайся. Треба з’їздити в одне місце.

– Далеко?

– Побачиш.

– Тільки так, щоб я встиг підготуватися до культпоходу.

– Куди вже зібрався?

– До цирку.

– У житті бракує?

– Та з Оленою ж. У мандрівний. «CIRCUS SALUTATIS». Так начебто.

– А, це ті, що все місто афішами заклеїли?

– Ага. Термінатор, пам’ятаєш, теж афішу роздивлявся.

– А-а-а-а… Точно… Смокінг уже напрасував?

– І навіть шнурки.

– Респект. Олена тепер ва…

Лисиця спалив поглядом. Ігор замовк. І різко почав порпатися в портфелі. Але нічого там не знайшовши, знову підвів голову:

– Ворушися.

– Та зараз.

Лисиця встав.

– А, ледь не забув, – ляснув себе по лобу донкор. – Тут мені фотку нову знайомі з «компетентних органів» підігнали.

– Саші Ґрей[128]? – подивився на Ігоря Богдан, ледве стримуючи бісики в очах.

– Беркової[129], – у тон відповів Марченко. – Тепер з’явився сенс у житті.

– Пощастило… Хоча… Краще б Дженни Джеймсон[130]… А якщо серйозно?

– На колір і смак… О’кей. Зараз.

Ігор розстібнув портфель і справді видобув фото. Десять на п’ятнадцять. Сторінка з розгорнутого каталогу тату. Велика голова тигра з вишкіреними зубами, під якою – потужні кігтисті лапи.

Дав Богданові.

– І що це? – не дуже розумів, що й до чого, той. Узяв. Подивився.

– Фотографія, – незворушно відповів Ігор.

Лисиця звів на нього очі. Що ж. Один – один. Гідний суперник. Сильний. Потім знову глянув на зображення.

– І?

– На сторінці з цим малюнком оперативно-слідча бригада знайшла каталог у салоні Кречета.

– Думаєш, це тату, яке він зробив останнім?

– Як варіант, – узяв фото Ігор. Якийсь час дивився. – Хтось міг і просто розгорнути. Але маленька зачіпочка. Начебто.

– Треба подивитися, яке тату в Алекса.

– Треба. Але ж це твоя парафія.

«Два – один», – подумав Лисиця.

– Це точно, – сказав уголос. – Шкода, номера телефону його не маю.

– До вечора буде. Гарантую.

– Домовились. І якщо в нього саме цей малюнок, – кивнув на фотку, – тоді…

– Тоді означає, що Кречет робив це тату останнім. І Алекс або вбивця, або знає, хто він.

– Не факт. По-перше, могли принести свій малюнок. І останнє тату зроблене саме з нього. Якщо воно взагалі було. По-друге, убивство могло статися значно пізніше, ніж Кречет зробив останнє тату. Що автоматично робить Алекса янголом.

– А… Точно. Ну, все одно. Впіймаєш чи не впіймаєш, а погнатися можна.

– Можна, тільки…

– Тільки до Алекса підходити гидко?

– Угу…

– Добре. Спробую «пробити» сам. Але ти тепер мені винен.

«Три – один, – знову подумав Лисиця. – Так і програти можна».

– Супер! – зітхнув з полегшенням Богдан. – Краще вже в каменоломню.

– Дзвонити на шахту імені Засядька? Зараз усе влаштую.

– Так і хочеш мене спекатися? – Лисиця зіграв обурення. – Щоб самому знайти вбивцю і всі лаври забрати?

– Таки вмієш думки читати…

– Не в усіх. Тільки в журналістів.

– Чудово. Збирайся. Якраз до журналіста одного й поїдемо.

– Алекс хоч не журналіст?

– Гадаю, серед журналістів більше Алексів, ніж серед Алексів журналістів.

– Класно сказав. Треба записати.

– Збирайся. – Марченко подивився на телефон. – Часу майже не лишилося. – І став ховати фотографію.

Богдан почав ворушитися. І справді: щось вони загралися.

Розділ 25. Професор мінеритів

Ігор зупинив залізного мустанга, коли вибралися за місто в напрямку Луганська й проїхали кілометрів з десять. Біля старенького «вольво» вицвілого червоного кольору, що стояв на узбіччі праворуч. Марченко моргнув фарами. З «ветерана» з’явився підкачаний чоловік років тридцяти з довгим волоссям, що розвівалося від вітру, й рушив до «лачетті». Хода цього «персонажа» Лисиці не сподобалася. Чому? Хтозна. Але передчував, що розмова приємною не буде. І приготувався до «гнилого базару».

– Привіт, братухо! – просунув між сидіннями п’ятірню водій «ветерана», умостившись на заднє сидіння і бахнувши дверцятами. І запах від нього теж не «Calvin Klein»[131]. Несвіжість. А з нагрудної кишені джинсової куртки виглядав контейнер від контактних лінз.

– Привіт! – потиснув її донкор. І, кивнувши на Лисицю, додав: – Це Богдан. Колега наш. Із Києва.

– Анатолій, – дав і цьому потриматися за «клешню» «персонаж».

Професорові ще раз не сподобалось.

– Дуже приємно, – усе ж відповів він.

– Можна Тоха. – Недавній незнайомець розсівав щирість. Дуже вже хотів сподобатись. І це видно неозброєним оком. Чи, може, це лише маска? – Із Києва… – удавано запишався Анатолій.

Богданові цей аматорський театр нагадав, що нудоту так і не скасували. Хоч до Верховної Ради народ наш стільки вже депутатів відправив. Але ж ті – наче в прірву.

– Толян у нас спеціалізується на анциферовцях, – задоволено сповістив Ігор.

– Серйозно? – розцвів Богдан. Але це стосувалося тільки інформації. Поки їхали, Марченко так і не відкрив таємниці, з ким вони мають зустрітися. І професорові всю дорогу свербіло.

– Ну, це дуже голосно, – поправив Марченка Толян. – Так, у темі трошки більше за всіх. Був.

– Разом узятих, –