Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Якось уночі запитав: «Ти не боїшся мене?» Він уже став боятись кохання.

Сама я не допитувалася. Розуміла його, душею слухала... Я хотіла у вас запитати... Хотіла сказати... Часто здається... Мені часом так нестерпно, що я знати цього не хочу. Ненавиджу згадувати! Ненавиджу! (Знову зривається на крик). Колись... Колись я заздрила героям. Учасникам великих подій, тим, хто був на переломі. На перевалі. Так ми тоді казали, так співали. Пісні красиві були. (Заспівує). «Орльонок... Орльонок...» Тепер і слова забула... Лєті више крильєв... Здається, так? Які! Які ж красиві були слова в наших піснях. Я мріяла! Шкодувала, що не народилася в сімнадцятому або в сорок першому... А тепер інакше думаю: я не хочу жити історією, в історичний час. Моє маленьке життя тоді відразу стає беззахисним. Великі події розтоптують його, не завваживши. Не спинившись... (Замислюється). Після нас залишиться тільки історія... Чорнобиль залишиться... А де моє життя? Моя любов?

Розказував і розказував. Я запам’ятовувала...

Голуби, горобці... Лелеки... Лелека біжить-біжить полем, хоче злетіти — а злетіти не може. А горобець по землі скаче-скаче, але не підлітає, хіба до паркану, вище не підлетить.

Люди пішли, у хатах залишилися жити їхні фотографії...

Їдуть покинутим селом і бачать картину — як у казці: сидять на ґанку дід та баба, а круг них бігають їжачки. І так їх багато, наче курчат. Без людей у селі тихо, наче в лісі, їжачки перестали боятися, приходять і просять молока. І лисиці, розповідали їм, внадилися, і лосі. Хтось із хлопців не витримав: «Я ж мисливець!» «Та ти що! Ти що!! — сполошилися старі. — Звірів чіпати не можна! Ми з ними зріднилися. Тепер — одна сім’я».

Він знав, що помре... Що помирає... І дав собі слово — жити тільки дружбою й любов’ю. Працювала я на двох роботах, його пенсії нам не вистачало, але він попросив: «Продаймо машину, вона не нова, але ж таки щось дадуть нам за неї. Побудь удома. Хай ще надивлюся на тебе». Скликав друзів... Приїжджали, зоставалися в нас надовго його батьки... Щось він зрозумів... Щось він там зрозумів про життя, чого не розумів раніше. Іншими словами вже говорив...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик...»

Спитаю:

— Ти думав про нас із дітьми? Про що ти там думав?

— Я бачив хлопчика, він народився через два місяці після вибуху. Дали ім’я — Антон. А всі називали Атомчик.

— Ти думав...

— Там усіх шкода. Навіть мушку шкода й горобця. Нехай усі живуть. Нехай мухи літають, оси жаляться, таргани повзають...

— Ти...

— Діти малюють Чорнобиль... Дерева на їхніх малюнках ростуть корінням догори. Вода в річках червона або жовта. Намалюють і самі плачуть.

А його друг... Його друг, той мені розповідав, що там було страшенно цікаво, весело. Вірші читали, співали під гітару. Туди приїхали найкращі інженери, вчені. Московська й ленінградська еліта. Філософствували... Пуґачова перед ними виступала... У полі... «Якщо ви не заснете, я буду вам, хлопчики, співати до ранку». Вона називала їх героями... Його друг... Він помер першим... Танцював на весіллі в дочки, анекдотами всіх смішив. Підніс келиха, щоб сказати тост, і впав... І... Наші чоловіки... Вони вмирають, як на війні, але серед мирного життя. Не хочу! Не хочу згадувати... (Заплющує очі й тихо похитується). Не хочу говорити... Він помер і було так страшно, такий чорний ліс...

«Ніно, як добре, що ми з тобою маємо двоє дітей. Дівчинка й хлопчик. Вони залишаться...»

(Веде далі).

Що я хочу зрозуміти? Сама не знаю... (Непомітно всміхнулася). Його друг мені освідчився... Ще коли ми вчилися, студентом він до мене залицявся, потім одружився з моєю подругою, але скоро розлучився. Щось у них не склалося. Прийшов із букетом квітів: «Будеш жити, як королева». У нього магазин, у нього шикарна квартира в місті, у нього будинок за містом. Я відмовила... Він образився: «П’ять років минуло... Ніяк героя свого не забудеш!? Ха-ха... Живеш із пам’ятником...» (Зривається на крик). Вигнала! Вигнала!! «Дурепа! Живи на свою вчительську зарплату, на свої сто доларів». Живу... (Спокійніше). Чорнобиль наповнив моє життя, і моя душа розширилася... Їй боляче... Потаємний ключ... Починаєш після болю говорити, добре говориш. Я так говорила... Такою мовою тільки тоді, коли любила. І тепер... Якби я не вірила, що він на небі, як би я це пережила?

Він розказував... Я запам’ятовувала... (Говорить, як непритомна).

Хмари пилу... Трактори в полі. Жінки з вилами. Дозиметр клацає...

Людей немає, і час плине інакше... День довгий-довгий, як у дитинстві...

Листя не можна було палити... Листя хоронили...

Без смислу так страждати не можна. (Плаче). Без знайомих красивих слів. Навіть без медалі, яку йому дали. Лежить удома в шафі... Залишив нам...

Але одне я знаю, що ніколи вже не буду щаслива...»

Ніна Прохорівна Литвина,

дружина ліквідатора

Монолог про фізику, в якій усі ми колись кохалися

«Я саме той, хто вам потрібен... Ви не помилилися...

Від юних літ мав звичку все записувати. Наприклад, коли Сталін умер — що діялося на вулицях, про що повідомляти в газетах. І Чорнобиль я від першого дня нотував, знав, що мине час і багато що забудеться, щезне безповоротно. Так і сталося. Мої друзі (вони були в самому осередку подій), фізики-ядерники, позабували, що тоді почували, про що зі мною балакали. А в мене все записано...

Того дня... Я, завідувач лабораторії Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі, приїхав на роботу, інститут наш за містом, серед лісу. Погожа година! Весна. Відчинив вікно. Повітря чисте, свіже. Здивувався: чогось сьогодні не залітають синички, яких я за зиму пригодував, шматочки ковбаси за вікно вивішуючи. Знайшли собі лакомішу поживу?

А тимчасом на нашому інститутському реакторі паніка: дозиметричні прилади показали ріст активности, на повітроочисних фільтрах вона підскочила в двісті разів. Потужність дози біля прохідної — близько трьох мілірентґен на годину. Це дуже серйозно. Така потужність припустима як межова