Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 49

Навіть не помітила, відколи сумніви стали невід'ємною частиною мого життя в новому статусі - статусі королеви. Кожен подих супроводжувався ними... Я не могла навіть поглянути на чиюсь посмішку та не почати думати, а чи це насправді. Чи це взагалі щиро?

Але найбільше все розігралося буквально в останні хвилини до кінця церемонії, адже в залу почали прибувати вони.

Я не зрозуміла б, хто всі ці люди, якби не їхній вожак. Голова таємного ордену поважно пройшовся тією ж самою дорогою, по якій йшли ми, сходячи на трон. Він почувався справжнім королем та королевою водночас, бо всієї тієї жаги влади в його очах вистачило б на нас обох з Айраском. Але бачила, що це ще не була його вершина. 

Голова ордену йшов повільно, але недостатньо для того, щоб хтось встиг висловити своє обурення. Шаркав ногами по багряному килимі, хоч міг цього спокійнісінько й не робити. Час від часу тягнувся до руки з дивним татуюванням срібного змія.  А погляд же його постійно оглядав залу, повсякчас повертаючись до мене. Він неначе вибивав з мене всю впевненість в собі, змушував зіщулитися, сповзти вниз на своєму троні й кинутися йому до ніг.

Як не дивно, ця мана спадала, варто було лишень відвести свій погляд від голови ордену. Тоді я й побачила те, чого найбільше боялася. Десятки учасників ордену, яких розрізняла по такому ж татуюванні срібної змії, поволі перекривали всі виходи, включно з вікнами. Вони заполонили собою увесь, тепер вже й ніби не такий великий простір.

Передчуття чогось неминучого накривало мене з головою. Здавалося, що чим довше я знаходжуся в цьому залі, тим менше в мене буде шансів взагалі втекти. Бо вони цього просто не дадуть. Навіть якщо присутні в залі готові були стати на мій бік, то їх кількість от-от мала дорівнювати кількості посіпак ордену. А вони, на відміну від гостей коронації, явно всі володіли бойовими чарами.

-- Мені погано, -- вирішила схитрити, хоч я дійсно ставала все більш блідою, з кожною секундою проведеною на троні.

-- Ти ж королева, а вже до кінця першого ж свого заходу досидіти не можеш. Може варто скласти повноваження?

-- По-твоєму я не людина?

-- Ти королева, -- ніби якусь мантру повторив він.-- А якщо так важко - прошу, відмовляйся та й по всьому.

-- Щоб ти забрав владу до своїх рук? -- прямо поглянула на нього, не збираючись нічого завуальовувати.

-- Ну треба ж комусь це зробити, -- промовив Айраск, чомусь поглядом пробігаючи по веларійцях зі срібною змією на руці та врешті спиняючи його на голові ордену.

-- А не думаєш, що він забере її у тебе?

-- Ми домовлялися... -- прохопився Айраск та миттю замовк. А в його погляді з'явилися ті самі перші сумніви.

-- Чого варті всі ті домовленості, якщо ви посягаєте на святе -- престол, на який сходять лише обрані народом. 

-- Ми нікого не...

-- То Елізабет була ніким? А зараз, по-твоєму, що ти робиш? 

-- Не смій! Я роблю те, на що не спромігся ніхто з вас за сотні років. Я покажу всій Веларії, хто й що дійсно варте цього нікчемного шматка землі, -- все більше розпалювався Айраск. З кожним його словом очі веларійця починали все більше й більше горіти, як і його долоні, на яких запалахкотів справжнісінький магічний вогонь. -- Ходять собі, квіточки розсаджують, природою милуються. А мені це вже осточортіло. Якщо найкращі покоління магів не цінують власної сили, то я її заберу! А почну з тебе!

Останніх слів я точно не чекала почути. Як і того, що позбулася таки не всіх Айраскових штуковин. Адже після його слів браслет, подарований веларійцем напередодні, почав нещадно пекти шкіру руки. Проте не більше. Каблучка подіяла, знешкоджуючи всього лише один не скріплений ні з чим артефакт. 

-- Що ти зробила?! -- геть знавіснів Айраск, дивлячись, що магія не працює. Та й прямо на очах у всіх.

-- Це я мала б запитувати, -- посміхнулася, підводячись з трону вслід за Айраском, але дуже швидко пошкодувала про це. 

Потужна хвиля магії збила мене з ніг та я боляче проїхалася боком по сходах. Боковим зором бачила, як підхоплюються люди зі своїх місць. Хтось кинувся допомагати мені, а декотрі просто переводили здивовані погляди то на мене, то на Айраска. Вони ніяк не могли визначитися, що робити, на відміну від таємного ордену. Ті одразу почали підходити до мене, щоб точно вразити магією свою ціль.

Я, зціпивши зуби, схопилася на ноги та промовила заклинання активації щита. Чи то було під дією адреналіну, чи що, але магія мене послухалася практично одразу, засіявши навколо мене тільки мені помітною іскристою сферою. 

Заклинання посипалися з усіх боків. Тому й не дивно, що не помітила, як відкрилися головні двері до зали. Люди піднімалися з лав, стаючи мені на допомогу. Проте на превелике здивування, лиш половина з них. Решта ж або просто тікала геть, або ставала на бік Айраска, так і не розібравшись, хто й за що бореться. 

Я поволі просувалася до виходу, коли водночас з відчуттям знесилення також відшукала з-поміж натовпу той самий унікальний запах лаванди. І це був не просто пересічний аромат. Всі ЙОГО сутності завжди мали один і той же запах, будь то троль чи ще маленький Кормеліон. 

-- Кормел... ,-- впала на одне коліно, збита влучним магічним диском.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍