Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

***

Ми зупинилися біля підніжжя величезної будівлі. По широких мармурових сходах неспішно прогулювалися гості, збиваючись у хаотичні групки й обговорюючи майбутній аукціон. Вулиця, судячи з архітектури, була приватною, і ми перебували в одній із настінних ніш міста. Піднімаючись сходами, я ловила зацікавлені погляди на нашій парі.

Залишивши мене в середині в тіні однієї з колон, Раян відійшов до стійки реєстраторів. З цікавістю озирнулася навкруги. Атмосфера у мармуровому залі була дивовижна. Екзотичні, дорого вдягнені гості бурхливо обговорювали лоти. Похмурі гноми сновигали навколо з невдоволеними виразами облич. Я помітила навіть кількох відомих медійних особистостей — вони не стали обтяжувати себе такою дрібницею, як обов'язкова тут маска або магічна вуаль.

— Встигли, — усміхнувшись своїм думкам, Хьорст простягнув синій масивний браслет.

— А мені навіщо?

— Ми ж на аукціоні, — як щось само собою зрозуміле, відповів він. — Якщо щось сподобається, можеш сміливо брати. Я встановив необмежений ліміт.

— Не боїшся, що я тебе розорю? — лукаво посміхнулася я, одягаючи на зап’ясток запропонований ідентифікатор.

— Спробуй, — він засміявся і, підхопивши мене під лікоть, продовжив: — Діаманта вже знайшла?

— Якщо вірити голограмі, наданій твоїми людьми, схожий чоловік кілька хвилин тому увійшов до п'ятого залу, — я кивнула на високу арку, прикриту до підлоги важкою бордовою тканиною.

— Рідкісні амулети й артефакти... Непоганий вибір. Ходімо за ним.

Ех, а як же пройтися, роздивитися виставлені на червоних подушках лоти, поговорити з потенційними покупцями... чоловіки, що з них взяти. Душа шопоголіка в мені ридала. Ми пройшли крізь арку. Тут було значно тихіше.

— Як тобі той столик? — Хьорст вказав на нішу неподалік від сцени.

— На твій вибір.

Якщо чесно, у цій напівтемряві побачити що-небудь було просто нереально.

Розглядаючи гостей і неспішно попиваючи шампанське, я з цікавістю спостерігала за ходом аукціону. Іноді тут спалахували справжні війни. Гості кричали, підскакували з місць, махали руками... Наскільки я зрозуміла, тут було представлено багато дійсно рідкісних і цінних лотів.

Усе було б добре, якби через деякий час я буквально не почала задихатися від важкого й сухого повітря.

— Я відійду на хвилинку… — прошепотіла я Раяну на вухо і, як рибка, вислизнула з приміщення.

У мармуровій залі дихати стало легше. Організаторам потрібно терміново змінювати систему клімат-контролю! Це ж нереальні умови! Згадуючи організаторів не злим, тихим словом, я почала місію з пошуку офіціанта. Хоч десь мені пощастило — молодого хлопця я знайшла досить швидко. Уточнивши у нього напрямок, вирушила до дамської кімнати.

Закінчивши з усіма справами, я стояла біля умивальника, розслаблено тримаючи руки під холодною проточною водою. Приклавши долоню до основи шиї, відчула справжнє блаженство. Так не хочеться повертатися в ту задушливу залу...

Не звертаючи на мене уваги, до приміщення увірвалися дві молоденькі симпатичні дівчини. Судячи з їхньої хиткої ходи та дурнуватого сміху, вони вже добряче перебрали елітного шампанського.

— Міє, уявляєш, мій відмовляється купувати мені ще одного бая. Каже, я ще тих чотирьох не відпрацювала! А я, гик, відпрацювала! — обурено пролунало з однієї з кабінок.

Я насторожилася. Бая — чоловіки-раби, в обов'язки яких входить прислуговувати та виконувати фантазії господині. До речі, в рабському паспорті Едвіна значилася саме ця спеціалізація.

— Бідошечка-а-а! А хочеш, я подарую тобі одного на день народження? У мене їх бага-ато. Буся проти не буде. Ой, я навіть вирішила кого! — радісно защебетала друга пташка. — Пам'ятаєш, я тобі розповідала про мого новенького? Ну, того зі шрамом, він тобі ще дуже сподобався.

— Той, що дикий? — з її заплутаної мови стало зрозуміло, що друга дівчина вже нетвереза від слова зовсім.

— Ага! Взагалі не приручається, уявляєш?! Я його і болем, і ласкою, а він ніяк, тільки нашийник і рятує. Зате який у ліжку, ммм… Саме як ти любиш!

— Міє-е-е, ти справжня подруга! Не те що деякі, гик.

Вийшовши, вони, хитаючись, але з намаганням виглядати велично, підійшли до умивальників. На мене все ще не звертали уваги.

— А ангелочків сьогодні не буде? — намагаючись нерівною рукою підфарбувати губи, засмучено запитала рожевоволоса.

У мене волосся на голові стало дибки: на цьому аукціоні ще й дітьми торгують?! Діти — це завжди болюча тема для мене. Я пам'ятаю своє дитинство. Пам'ятаю, як під прикриттям турботи за мене вирішували… та багато чого насправді.

Захищаючи дітей зараз, я захищаю насамперед маленьку Маргарет. Дівчинку, яку нікому було врятувати й вберегти від жорстокості дорослого світу.

— Буся каже, що якісь нехороші люди зараз причепилися до цієї справи. Каже, поки ринок у підвал іде.

— А що вони там будуть робити?

— Не знаю, треба у дворецького спитати. Він туди часто ходить… — задумливо відповіла пташка.

Поговоривши ще про якусь дурницю, вони зібралися на вихід. Я, звичайно ж, прилаштувалася за ними хвостиком. Йшли ми недовго, і на третьому спуску зустріли пост охорони. Сміючись, дівчата показали свої браслети, і охоронці без проблем пропустили їх. Надівши на обличчя незворушний та відсторонений вираз, рушила слідом.

— Стій. Пропуск і запрошення.

Я ліниво підняла руку, бо пам'ятала, що Раян брав повний доступ — ми не знали, який зал вибере Діамант.

— Запрошення! — повторив охоронець.

Звісно, жодного запрошення у мене не було. Зовні не видаючи емоцій, внутрішньо я швидко шукала рішення. Думай, Маргарет, думай... Подивилася ще раз на троля, і ідея прийшла сама собою. Прикривши очі, почала концентрувати навколо себе хвилі первісного жаху та транслювати їх охороні. Вплив на психіку — один із найефективніших видів зброї.