Eugenio Romany - Моя прабабця Катирина, Eugenio Romany

з Білоруссю. Відносини з Наддніпрянською Україною ‒ це окреме питання. На мою думку, в інтересах нашого краю на початковому етапі не афішувати плани майбутнього об’єднання з наддніпрянцями. Якщо моє втручання ніяк не вплине на хід подій, і Скоропадському, Винниченку та Петлюрі не вдасться домовитися про спільні дії заради спасіння України, нам доведеться, передусім, турбуватися врятувати Галичину, а вже потім, при можливості, допомогти Києву. Хоча міцно тримаюча свої кордони ЗУНР, як надійний тил, вже стане великою допомогою наддніпрянцям. Я вірю, що у нас все вийде! З нами Бог! Слава Україні!» Не встиг я дописати останні слова, як двері знову відчинилися і з’явилася задоволена пані Катирина.

‒ Ось. ‒ простягнула мені складений вдвоє листок цупкого паперу. ‒ Від нині Ви наш вчитель, що направляється до Львова до митрополита з проханням від громади про допомогу у відкритті в селі початкової русинської школи. Заледве вдалося вговорити Діда…

Я посміхнувся. У нас в родині до сих пір до усіх зверталися так, як ставав їхній статус по відношенню до наймолодшого члена. Було прикольно чути, як після народження моєї дочки до жінчиної сестри-семикласниці всі на повному серйозі почали звертатися Цьотка.

‒ Правду розказати про Вас я не наважилася. Він все одно б мені не повірив. Я сама дивуюся, як мені вдалося не прийняти Вас за збуя, що казочками пробує втертися мені в довіру. Мені ніби Матір Божа прошепотіла на вухо, що Ви свій і Вас не потрібно боятися. Батько подумав, що папір потрібен моєму знайомому дезертиру. Їх зараз багато намагається якнайшвидше повернутися додому. Ця війна вже всім набридла.

Віддавши мені мандат, жінка стягнула хустку з плечей та опустилася на лавку. Винувато посміхнувшись, вона запитала:

‒ Можна подивитися?

‒ Так-так, звичайно.

‒ Це мій син?

Вона показала мені фото дідуся у вишиванці. Йому на цій пожовклій старій світлині було років двадцять п’ять. Худорляве обличчя та вуха трохи торчком. Для мене ця знимка була трохи карикатурною. Я пам’ятаю діда уже літньою людиною, повнуватого, я б навіть сказав, монументального, чимось схожого на старого грузина у фільмі «Батько солдата». В очах жінки майнула гордість.

‒ Так, це мій дід. Мене назвали на його честь.

‒ Значить, Ви теж Логінський Євген?

‒ Ні, я Романюк.

‒ Це з яких таких Романюків? У нашому селі я таких не пригадую…

‒ Мій дід по батькові з Чернилева Польского, а бабця Олександра з Котів...

‒ Так, але в тому Чернилеві всі поляки. Він католик?

‒ Не всі. Наша родина була єдиною греко-католицькою. Після другої світової війни поляків усіх виселять, а на їхнє місце привезуть лемків.

‒ Як це виселять? Їх же цілі села? А земля? І що Україна стане настільки могутньою, що зможе виселити цілий народ?

‒ Ні, це червона Росія приріже до України, своєї напівколонії, і Галичину, і Буковину, і Підкарпатську Русь... Та ми заплатимо за це прирощення земель величезну ціну в десятки мільонів життяв, живих і не народжених…

Я замовк. Мені хотілося багато що розказати моїй добрій прабабці, але розказувати про її життя та життя її дітей та онуків у майбутньому, яке я зібрався міняти, не було змісту, а викладати своє бачення необхідних змін потрібно не їй, а іншим людям. Людям, чия діяльність чи бездіяльність може на це майбутнє вплинути. Тому я почав збиратися.

‒ Візьміть хоча б кожуха та шапку… ‒ Жінка кинулася в іншу кімнату. ‒ Іванові я інший справлю, лише б живим повернувся, а Вам потрібніше... Гроші у Вас є?

‒ Я взяв із собою трохи старих срібних монет, правда, вони в основному іспанські…

‒ Нічого. Зараз такий валілон, що можна будь-які зустріти. Та срібло є сріблом. Але все-таки краще частину обміняйте на паперові крони. В Тарнополі коло вокзалу є крамниця Шмуля. Запитайте господаря, скажете, що від мене. Ми йому молоко через день носимо. Цей жид хоч сильно не обдурить, проте всі одразу не міняйте, може, у Львові дадуть дорожче. Паперові гроші швидко знецінюються…

‒ Дякую Вам за усе! ‒ я вже направився було до дверей, але вчасно відчув, що требе зупинитися. Катирина підійшла до мене і, тричі поцілувавши, перехрестила…

‒ Це Вам велика подяка… За те, що Іван живим повернеться, за сина і за те, що тепер точно знаю, що не перерветься наш рід, що пройде крізь усі життєві буревії. Щасти Вам! – благословила.

На вулиці падав сніг. Великі клапті опускалися на землю з неба. «От і добре. Сніг вималює все у цнотливий білий колір і на ньому, як на порожньому листку паперу, можна буде написати нову історію мого світу. Історію, в котрій не буде гіркоти втрати Львова, фарисейства Бартелемі, розчарування Петлюрою та відчайдушної Чортківської офензиви»…

Попереду вісім кілометрів шляху до залізничного двірця. «Дві години пішки, ‒ подумав я. ‒ Буде час обдумати мої подальші дії. Адже, врятувати, або хоча б відтягнути на кілька місяців поразку ЗУНР ‒ це моє завдання-мінімум. А максимум ‒ не допустити, щоб каток світової війни знову пройшов по нашій землі туди й назад. Не знаю, що в мене вийде, але я знаю точно: попереджений ‒ значить озброєний. Ось я й повинен попередити цих людей! Роби, що належить, і буде, що буде!»