Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Розділ 3

Жан-Батіст Понсе і метр Жюремі, які разом промишляли аптекарським ремеслом, ділили також і будинок, який служив їм житлом та лабораторією, і знаходився на самому кінці колонії франків, у віддаленому провулку, що дуже добре годилося до їх прихованих від сторонніх очей занять.

— Агов! — гукнув Жан-Батіст, розчинивши двері холостяцької оселі й опинившись у неймовірному гармидері, який царював у ній, — ти тут, старий чаклуне?

Згори долинуло якесь буркотіння. Він кинув на спинку стільця камзол, який досі тримав у руці, і піднявся до свого приятеля.

На другому поверсі була досить широка тераса, яка виходила на глухе подвір’я. Усі інші вікна були зачинені віконницями, а то й замуровані. Понсе знайшов протестанта на балконі. Той, зі шпагою в руці, спираючись на балюстраду, розгублено дивися перед собою.

— Що ти робиш тут із цим інструментом?

— Я тільки-но вбив консула, — сказав метр Жюремі.

— Невже?

— Точно. Я вбив його дванадцять разів. Хочеш побачити? Дивись.

З цими словами велетень схрестив клинок з уявним, швидко задкуючим супротивником. Біля стіни він зробив випад, із силою видихнув, нібито пронизуючи тіло. Кінець рапіри увіткнувся в штукатурку й відбив від неї шматок, відкривши червоні боки двох цеглин.

— Браво! — вигукнув, сплеснувши в долоні, Жан-Батіст. — На це він заслуговує. Тепер тобі краще?

— Ще й як.

— Тепер, якщо ти заспокоївся, можеш мені все розповісти.

Жан-Батіст підсунув залізний кований стілець і сів. Його приятель продовжував ходити туди й сюди терасою, постукуючи себе кінцем рапіри по гомілці.

— Я вже бачити не можу того консула. Отак, думаю, і вбив би, тільки-но побачу.

— Хіба ж це новина, — усміхнувся Жан-Батіст. — Я ж сам з початку радив тобі відмовитися від цієї праці.

— Відмовитися! Але ж він мене викликав…

— Якщо б він викликав мене, я б не пішов, — сказав Жан-Батіст.

— Отакої! Я маю тобі нагадати, що ти не протестант, що й позбавляє тебе багатьох неприємних речей. З тобою радиться і вважає тебе власним лікарем сам Паша, а я лише скромний аптекар, який готує ліки з рослин. Як би там не було, тепер вже нічого не вдієш. Він викликав мене, я пішов, узявся за роботу, і тепер її завершено.

Метр Жюремі розповів приятелеві, як він, скориставшись відсутністю консула, порушив його заборону, закінчивши реставрацію картини.

— Тобі все вдалося? — спитав Жан-Батіст.

— Гадаю, що так.

— Тоді все добре.

— Та де там, ти не знаєш консула. З хвилини на хвилину я чекаю, що він накаже охоронцям розшукати мене. Мабуть, він чимось дуже заклопотаний, якщо досі не помітив моїх старань.

— Що ж він тобі зробить? Хіба ж це злочин — завершити власну працю?

— Та воно, звичайно, і не злочин, але месьє бажає, щоб його слухалися. Він вважає мене винним, оскільки має над такими, як ми, повну владу: він і суддя, і адвокат. А позаяк він, до того ж, скупердяй, то й присудить мені штраф, і зменшить мою платню.

— Сплати, то вже потім він і відчепиться.

— Ніколи! Краще я прикінчу його та втечу.

У грошових справах метр Жюремі показував суто гугенотське почуття справедливості. Ніколи він не брав ані цехіна, якщо не заробляв його чесною працею, однак ніколи й не потерпів би, щоб йому не заплатили того, що належить.

— Заспокойся, Жюремі. Він не може присудити тобі штрафу. Наш статус вимагає, аби нам надавали право вибору: грошове стягнення або ув’язнення. То ж замість того, щоб простромити йому груди, покарай його за жадобу. Ступай до в’язниці, відсидь два дні й позбався назавжди будь-яких справ із консулом.

Метр Жюремі вже досхочу натішився солодкою думкою про те, як він убиватиме консула, і тому визнав усю мудрість та хитрість поради, яку дав йому приятель.

Вони трохи помовчали. Гарячий вітер по обіді вщух. Нанесений ним дрібний пил присипав тонким шаром чорне коване залізо та глянцювате листя помаранч у горшках. Жан-Батіст приніс із хати глек води та два олов’яні келихи й вони напилися.

— Зараз на мості через Каліш почалася пожежа. Було страшенне стовпище, — сказав Жан-Батіст. — Дружина консула навіть не могла в своїй кареті проїхати крізь юрбу.

— Це ж треба! — кинув метр Жюремі без особливої цікавості.

— Я подумав, — сказав Жан-Батіст, наливаючи води собі в келих, — ти щодня буваєш у консульстві…

Протестант знизав плечима.

— Чи не знаєш ти дівчину, котра сиділа в кареті з мадам де Майє?

— А яка вона?

Жану-Батісту соромно було зізнатися, що він запам’ятав лише блакитні стрічки.

— Я не дуже добре її бачив…

— Білява, з великими, сумними синіми очима?

— Так, так, — жваво відповів молодий чоловік, — це точно вона.

— Це донька цього собаки консула.

— Виходить, природа охоче пробачає йому все, що він коїть, — задумливо промовив Жан-Батіст.

— Дивно, що ти її бачив. Зазвичай вона нікуди не виходить. За ті два роки, що вона тут, її ніхто, чи майже ніхто не бачив. Я сам зустрів лише одного разу в передпокої. Але ж сьогодні, неначе б, Трійця, то ж вони мали бути на месі у візитандинок. Так воно і є, бо за винятком особливих оказій, батько тримає її під замком, немов якийсь скарб.

— Він має рацію, це справді скарб.

— Цей консул — чудовисько, — тільки й додав метр Жюремі.

Похмурий голос, яким