Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

— А можна і його? — запитально дивиться на мене.

Я беру ведмедика в руки. У неї таких уже п’ять. Але відмовити дочці дуже складно.

— Гаразд, беремо, — вирішую, зітхаючи.

Зайка радісно кружляє поруч. У неї енергії хоч греблю гати.

Наповнивши кошик іграшками, ми прямуємо до каси. Донька ревниво спостерігає, як касир вкладає в пакет її багатства. Потім вихоплює ведмедика і притискає до себе.

— Моє! — спідлоба дивиться на касира.

— Звичайно, твоє, Зайко, — обіймаю її.

Схоже, доведеться замовляти новий стелаж для плюшевих окупантів.

Розплатившись, виходимо з магазину.

Зоя підіймає ведмедика вгору, крутить над головою. Радісно попискуючи, щось розповідає йому. А я просто рада бачити її щасливою. Слухаючи її сміх, забуваю про все, що турбувало.

— Давай ручку, — простягаю їй долоню.

Зайка перехоплює ведмедика, але той випадає з рук. Вона нахиляється, щоб підняти, і випадково штовхає іграшку.

Ведмідь ковзає підлогою, просто під ноги чоловікові. Той стоїть до нас спиною, високий, широкоплечий, і розглядає щось на вітрині.

Здивовано опустивши голову, він присідає й підіймає іграшку.

— Ой, даруйте, це наше, — квапливо звертаюся до нього.

Незнайомець обертається.

І моє серце завмирає. А його очі розширюються:

— Оксано?

Я на мить втрачаю дар мови.

Цього не може бути. Просто не може.

Тілом пробігає тремтіння. Сотні мурашок ковзають спиною.

Не вірячи своїм очам, вдивляюсь у знайоме до болю обличчя.

Поки, нарешті, не видихаю:

— Мир?..