Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 3. Тім. Не все так і погано.

Хотілося ламати й розбивати все довкола. Хоч знав, що цього ніколи не зроблю, але вже пробігався поглядом, примірюючись до всього навколо. Почав би від жахливого кабінету одного з редакторів видавництва й завершив нічим невинним стелажем з книгами в коридорі. Ці вони, бачте, видали, а мою дилогію, другу частину якої написав за їх же проханням, забракували. Я ж навіть не встиг сказати ні слова.

– Дякуємо, що принесли нам свої рукописи. Ми їх розглянули, але видати, на жаль, не зможемо. Бажаємо успіхів у пошуках видавця! – білява жіночка говорила щось і далі, але кому взагалі потрібні були ті слова.

Я лиш сьогодні зраночку забіг до них у видавництво занести рукописи й пішов швиденько у справах, бо чекати було нестерпно. А вони вже через годину дзвонять і кажуть: повертайтеся. От я й прийшов, але такої відповіді не чекав. Навіщо тоді було взагалі говорити про продовження? Невже виманювали його для себе? Тоді виходить…

Повертався злісною ходою ще швидше, ніж ішов звідти. На мене вже всі позиркували – втретє за добу як-не-як. А охоронець дивно насторожився. Дарма, бо навіть мухи якої чи жучка за все життя ніколи не образив. З мене через це потішалися, але завжди вважав це своєю перевагою. Хоча чому б це? У бійках, в які потрапляв чомусь надто часто, така моя супер здатність абсолютно не цінувалася.

Ось і дивний стелаж болотного кольору, із книгами видавництва, позаду. Я підходив до нього раніше не раз, тож на пальцях однієї руки міг перелічити все, про що в цих книгах. Психологія й дитяча література. Через це хотілося кричати щоразу як приходив до нового видавництва. Чому вони по десятому колу передруковували дурнуваті книги про вампірів від американських письменників, але ні разу не опублікували книгу українця чи українки про наших, не менш загадкових, містичних істот? Могли хоча б спробувати, а не бігти за натовпом.

– Ага! – заскочив до кабінету вже добряче знайомої редакторки, яка настільки зачиталася рукописом, що навіть не помітила мене. – Знав, що вам сподобається. То що, готові забрати свої слова назад?

– Ви взагалі хто? – підняла вона на мене здивований погляд, позираючи з-поза окулярів.

– Я Тимур Краковець. Це мій рукопис ви тримаєте в руках. Та я був тут хвилин десять тому, – що взагалі відбувається? Чому мене вкотре приймають за ніщо?

– Аа. Тимуре. Так, пробачте, зачиталася трішки. І ні, це рукопис Валерія Бершаля. Знаєте, таких живих сцен перегонів я ще ніколи не бачила. Наше видавництво лиш нещодавно викупило права на видання його книги в іншого, а вже стільки передзамовлень…

Я не збирався вислуховувати далі. Знову цей «геніальний» письменник Валерій Бершаль втуляє свого носа куди не просять. Ще з конкурсу не відстає від мене. Як реп’ях який. Хочеться просто взяти й скинути, але ж не вдасться. Валєра так просто не відчепиться.

Хоч я його взагалі не розумію. Він може придбати собі все, про що мені навіть мріяти ніколи не доводилося, а сам взяв участь в конкурсі, призом якої була стипендія. Питаннячко: навіщо взагалі? В чому його проблема? Лиш час тоді потягнув і я втратив можливість подати книгу до першого видавництва, що відповіло на мої численні розсилки. На острові, де відбувалося все, не було зв’язку нормального й лист побачив вже надто пізно. Проте якби не Валєра, то був би вдома раніше й мав би як мінімум шість днів часу.

А так за свої двадцять п’ять я встиг хіба лише втілити невеличку мрію – переїхати з Самбора до Львова. Більше перспектив, більше можливостей, а з ними більше матеріалу й гонорарів. А натомість отримав навіть ще гірше ставлення не тільки до себе, а й до власної творчості. Там бо мене ніхто не знав як письменника, а тут стільки відмов, що з головою вистачить. Лиш за ту нікчемну стипендію й підробітки копірайтером для рекламних компаній і жив у своїй крихітній квартирці, яку простіше було називати просто кімнатою.

Але як же тяжко все це було. Часом не витримував і просто сидів втупившись в порожню стіну, бо навіть не було що повісити. Коли ж геть накривало, міг годинами гуляти вулицями Львова. Вдихати не таке вже й свіже повітря та думати. Думати про те, як взагалі до такого дійшов. Чому в мене не було нічого? Чому свого часу не послухав бабусю та не подався до університету продовжувати здобувати нормальну професію?

Можливо, мене засліпив той конкурс? Одна з перших книг і проходжу до фіналу та їду на острів. Там Валєрика не врятували гроші батька й вперше я відчув себе значущим. Кинув усе й всіх та поїхав. Працював днями й ночами, шукав нових видавців, а врешті-решт втратив навіть те, що мав. Виявилося, що в мене контракт з видавництвом на десять років й все що маю – це та злощасна стипендія, яку витратив давним-давно. І сміх, і гріх. Але хоч трішки на острові відпочив. Вперше й востаннє, напевно, бо хто ж подарує таку можливість письменнику-невдасі знову?

Так і продовжував плестися до квартири, заледве перебираючи ногами по блискучій після дощу бруківці. Все одно нікуди поспішати. До письма сьогодні вже не повернуся, а всі роботи дописав і розіслав ще минулого тижня. Звісно, ще одна компанія повинна була надіслати на пошту матеріал. Але й те завершу вже за кілька днів.

Не розуміючи навіть чому, дістав телефон. Може хоч цього разу надішлють все вчасно? Кожнісінького разу чекаю. Добре, що хоч не місяць, як буває з деякими. Проте без роботи й грошей навіть ці кілька днів здаються чималою дистанцією.  

І на диво лист був. Навіть не роздумуючи, зайшов подивитися, що ж там таке. Кожного разу надсилали все з нової адреси, тож навіть сумнівів не виникло. Коли ж нарешті пригледівся до листа й впізнав знайомого адресанта, мало не перечепився через свою ж ногу. Довелося спинитися посеред дороги, приходячи до тями. З себе вивів лише скрип гальм автомобіля, але з шаленим дорожнім рухом у Львові, вже давно до цього звик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍