Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

— Ні. І скажи охороні, нехай ніколи його сюди не пускають! — фиркаю і прямую геть.

— Не думаю, що ти добре зробила. Він, між іншим, дуже багатий. Чому ти ніяк не можеш приборкати свій характер? То тобі не те, то тобі не це! — роблю крок і зупиняюся. Дослуховую обвинувачення своєї помічниці. Я знала, що рано чи пізно така ситуація буде. Моя доброта до покинутих жінок іноді виходить мені боком, але ніколи не пізно показати людині її місце.

— Наталочко, мені здається, ти забула, з ким розмовляєш! Я тобі не офіціантка, що на мене можна кричати та вказувати що робити! — повертаюся до жінки обличчям, яка, щільно стиснувши губи, опустила погляд у підлогу. — Даю тобі два тижні. Якщо ти продовжиш у тому ж дусі і хоч одна скарга надійде на твою адресу — можеш шукати іншу роботу! Я сподіваюся, що пояснила нормально?! — вона киває. Йду геть. Досить з мене нервів. Сподіваюся, хоч Степан не розчарує і зможе відповісти на мої запитання.

Виходжу з ресторану. Роблю кілька кроків і застигаю від важкого, нищівного погляду. Я завжди відчуваю такі речі. Повертаю голову і дивлюся на чорний Mercedes, припаркований біля моєї маленької красуні. Машина преміум-класу з тонованими вікнами. Озираюся на всі боки — нікого більше немає. Отже, це він! Чому він не поїхав? Невже буде стежити за мною?!

Йду далі, нехай бачить, що я його не боюся. Я бачила чоловіка сьогодні вперше, не думаю, що він уже встиг зненавидіти мене тільки через декілька гострих слів. Підходжу до свого автомобіля, і Mercedes починає плавний рух. Правильно, так буде краще. Газуй звідси та забудь сюди дорогу, Бичара. Ця історія погано закінчиться або перетвориться на війну… Знову інтуїція.

Десять хвилин, і я вже сиджу у маленькій кав'ярні з великою склянкою лате в очікуванні мого гостя. За сім років тут нічого не змінилося. Як завжди, багато молоді й закоханих парочок. Колись я дуже любила цю кафешку. Тут дуже гарно і затишно. Столиків небагато — сім-вісім. Стіни зі скла, і жваву вулицю добре видно. Мені завжди подобалося спостерігати за перехожими. Дивитися на жваве місто та уявляти, хто, куди, навіщо поспішає. Шкода, що тієї мрійливої ​​та наївною Єви вже немає!

Стеля мені подобається найбільше. Немов потрапила у сад. Весь верхній простір оповитий ліанами плюща, і з першого погляду здається, що рослина з воску, але він живий — сама перевіряла. А коли з'являються ніжно-рожеві квіточки, здається, ніби дивишся у небо, де щойно випустили тисячі китайських ліхтариків.

— Привіт, Єво. Пробач я трохи запізнився! Але, на жаль, у мене небагато часу! — Стьопа торохтить і сідає навпроти мене. Він ні крапельки не змінився. Хіба що на скронях з'явилася сивина. Навіть зачіску не змінив. Такий же кучерявий баранчик з худим обличчям, пухкими губами й великими блакитними очима.

— Нічого страшного. Я заберу у тебе не більше п'ятнадцяти хвилин! — усміхаюся і підіймаю руку, щоб офіціант приніс каву, яку я замовила заздалегідь.

— Як справи, Стьопо? — чоловік швидко знімає куртку.

— Помаленьку. Дружина, діти, робота. Слава Богу, всі живі та здорові! — він завжди був на позитиві, таким і залишився.

Підходить офіціант, залишає чашку з кавою і мовчки йде геть. А я раптом замовкаю. Навіть не знаю, з чого почати.

— Стьопо, не в службу, а в дружбу, можеш відповісти мені на одне питання? Але мені потрібна правда. Від твоєї відповіді, можливо, залежить моє з сином життя! — дивлюся в очі. Роблю сумний вигляд і для впевненості пускаю одиноку сльозинку.

— Звісно, Єво! Що ти хочеш знати? — так, а ось зараз, головне, правильно підібрати слова.

— Я можу запитати й в Артема, тільки... — кручу склянку у руці, опустивши на неї погляд. — Загалом, зрозумій мене правильно. Я просто хочу знати правду! — знову підіймаю мокрі очі. Чоловік кладе свою руку на мою і ніжно погладжує.

— Я ж сказав. Всім, чим зможу! — готово. Просто дивно, як чоловіки не розуміють, що з ними грають?!

— До мене сьогодні прийшов Шогіл Яромир і вимагав зустрічі з сином! Сказав, що це він був зі мною у першу шлюбну ніч! І ще про якісь гроші, які я нібито у нього взяла! Стьопо, ти щось знаєш про це? — чоловік змінюється на обличчі. Відвертає голову в бік вулиці й, важко зітхнувши, відставляє чашку з кавою.

— Артем тебе продав! Продав право на першу шлюбну ніч! Я казав йому, що ця історія погано закінчиться!

Я померла. На очі, вже по-справжньому, навертаються сльози. А всередині гіркота від зради перетворює мої нутрощі у полум'я.

— Розкажи мені все, будь ласка! — шепочу ледь чутно. Стискаю склянку з такою силою, що вона миттєво тріскає і розлітається на дрібні шматочки. Долонею тече струмок червоної крові, і по серцю теж.

Підбігає офіціант, швидко прибирає скло.

— Я зараз принесу вам аптечку! — з жахом в очах торохтить дівчина.

— Ти як? — Стьопа підводиться на ноги й висить у мене над душею.

— Все норм, ти сідай і розповідай. Я повинна знати все! Або у мене відберуть сина! — чоловік, зануривши пальці у своє кучеряве волосся, швидко присідає назад.

— Все почалося за тиждень до вашого весілля. Не знаю, як там вони зустрілися, але Яромир запропонував п'ятсот тисяч за твою невинність. Але в день вашого весілля передумав і захотів право на всю ніч. Накинув ще двісті тисяч! — кожне його слово лунає у моїй голові, немов ляпас, з кожним словом мене просто знищують всередині. В одну мить у мене з'являється бажання піти до мого колишнього чоловіка і повільно порізати його на кусочки.