Ієн Макьюен - Спокута

слабко прихоплені помаранчево-синіми шнурками з китицями — часткове обрамлення картини, що відкривалась у вікні: безхмарне небо, жовто-сіре шахове поле тераси, де між плит росла ромашка. Східці вели вниз до моріжка, на краєчку якого досі працював Роббі і який тягнувся на п'ятдесят ярдів до фонтана з Тритоном.

Усе це: річка, квіти, пробіжка, яку Сесилія в ці дні робила вряди-годи, проріджена смуга дубових стовбурів, висока стеля кімнати, геометрія світла, поступове стихання пульсу у вухах,— усе це тішило, наче старі знайомі з милими дивацтвами. Але вона також і докоряла сама собі, тому що рідна домівка стала здаватися їй нудною. Сесилія повернулася з Кембриджа, маючи неясне відчуття, що рідна сім'я буквально зобов'язана безперервно складати їй товариство. Але батько залишався в місті, а мати, коли не плекала свої мігрені, здавалася далекою, навіть неприязною. Сесилія несла тацю з чаєм до материної кімнати — такої ж навдивовижу вбогої та безладної, як і її власна,— сподіваючись бодай на якусь приватну розмову. Однак Емілі Талліс воліла ділитися лише дріб'язковими новинами про хатнє господарство і, відкидаючись на подушки, демонструвала байдужість і зневіру, допиваючи свою чашку в болісному мовчанні. Брайоні теж була втрачена для Сесилії, бо й далі втілювала на папері свої фантазії: те, що здавалося нетривким захопленням, переросло у справжнісіньку одержимість. Уранці Сесилія перестріла меншу сестру на сходах: та вже вела своїх кузенів — бідняточок, які лише вчора приїхали,— до дитячої кімнати, на репетицію п'єси, яку дівчинка хотіла поставити того ж вечора, коли повернеться Леон зі своїм другом. У Брайоні зовсім мало часу, а одного з близнюків Бетті вже й так затримала в буфетній — за якийсь бешкет абощо. Сесилія й не думала допомагати: стоїть така спека, що хай як Брайоні старатиметься, хоч зі шкури випнеться, а закінчиться це все провалом, бо ніхто, особливо кузени, не дотягує до її божевільних мрій.

Сесилія знала, що не може марнувати свої дні, парячись у задусі своєї неприбраної кімнати: валятися на ліжку серед тютюнового диму, зіперши на долоню підборіддя, аж зашпори в руку заходять, і читати «Кларису» Ричадсона. Вона боязко розпочала була досліджувати власну генеалогію, але за батьківською лінією, принаймні доки прадід Сесилії не відкрив скромну крамничку, усі пращури безповоротно канули в драговину фермерської праці, причому тут траплялися підозрілі й незрозумілі зміни прізвищ у чоловіків і цивільні шлюби, не зареєстровані в метричних книгах. Вона розуміла, що не може тут лишатися, що їй час будувати плани, але так ні чого й не робила. Варіанти були різні, але всі не надто нагальні. На рахунку в неї була дещиця грошей — скромно протриматися рік чи близько того вийде. Леон уже не раз запрошував її до себе у Лондон. Університетські друзі пропонували їй свою допомогу в пошуку роботи — рутинної, звісно, але й така дала б Сесилії незалежність. З материнського боку в неї були цікаві дядьки і тітки, завжди раді її бачити,— у тому числі неприборкана Герміона, мати Лоли і хлопчаків, яка зараз мешкала в Парижі з коханцем (той працював на радіо).

Ніхто не утримував Сесилію, ніхто не переймався б, якби вона поїхала. І не отупіння тримало її — іноді їй так кортіло дії, аж вона ставала дратівливою. Їй просто подобалося відчуття того, що вона не може покинути тих, кому потрібна. Інколи вона переконувала себе, що лишається тут заради Брайоні, або щоб допомогти матері, або тому, що це в неї остання нагода тривалий час відпочити вдома, тож треба скористатися нею до кінця. Як по правді, її не збуджувала ідея спакувати валізи й сісти на ранковий поїзд. Поїхати просто щоб поїхати. Затримка тут, у нудьзі й комфорті, було формою самопокарання з відтінком задоволення або його очікування; якщо вона поїде, станеться щось погане чи — ще гірше — щось добре, тож вона не може собі дозволити це проґавити. І ще був Роббі, який удавано відсторонювався од неї, та ще й розводився про великі плани, обговорюючи їх лише з її батьком. Вони з Роббі знайомі з сімох років, тому її непокоїла натягнутість у розмовах з ним. Хоча Сесилія відчувала, що це здебільшого його провина — може, у нього від успіхів у голові запаморочилося? — Сесилія знала, що до від'їзду неодмінно треба з'ясувати з ним стосунки.

У прочинені вікна линув слабкий запах коров'ячого гною: цей дух був завжди, окрім найхолодніших днів, і помічали його лише ті, хто тривалий час тут не бував. Роббі відклав сапку і підвівся, щоб скрутити цигарку — ще один відгомін його перебування в комуністичній партії, ще один занедбаний пункт, як і його амбіції у галузі антропології та плани на мандрівку з Кале до Стамбула. Але цигарки Сесилії лишилися на другому поверсі, в одній з кишень.

Вона ввійшла до зали й поставила квіти у вазу. Колись ця ваза належала її дядькові Клему, чий похорон, чи то пак перепоховання, у кінці війни вона дуже добре пам'ятала: привезений на сільський цвинтар лафет, задрапована полковим знаменом труна, шаблі наголо, сурми і — найбільш незабутнє для неї, тоді п'ятирічної дівчинки — батькові сльози. Клем був його єдиним братом. Історія про те, як до нього потрапила ця ваза, розповідалася в одному з листів молодого лейтенанта додому. Він виконував обов'язки зв'язкового у французькому секторі та в останню хвилину перед обстрілом ініціював евакуацію мешканців невеликого містечка на захід від Вердена. Врятували близько п'ятдесятьох жінок, дітей і літніх людей. Пізніше мер та інші офіційні особи урочисто провели дядька Клема через усе місто до напівзруйнованого музею. З розтрощеної вітрини вийняли вазу і подарували на знак подяки. Жодних відмов не приймалося, проте, мабуть, не дуже зручно йому було марширувати полями війни з майсенською порцеляною під пахвою. За місяць вазу лишили на зберігання у фермерській хатині, а потім, вертаючись тим самим шляхом, щоб приєднатися до своєї частини, лейтенант Талліс опівночі перейшов річку вбрід, щоб повернути дарунок. В останні дні війни йому доручили патрулювання, тож він оддав вазу на зберігання однополчанину. Повільно відшукавши дорогу до штабу рідного полку, ваза довго мандрувала і зрештою була доставлена до будинку Таллісів за кілька місяців після похорону дядька Клема.

Не було сенсу намагатись якось скласти польові квіти. Вони створили власну дику симетрію, тож надто чіткий розподіл окремо ірисів і окремо кипрею зруйнує весь ефект. Сесилія витратила кілька хвилин, вносячи корективи, щоб домогтися в букеті природного хаосу. При цьому вона запитувала себе, чи не вийти