Бернард Вербер - Її величність кішка

— Це орда невеликих звірят нечуваної жорсткості!

— Вони зуміли перемогти і підкорити всі інші пацючі орди в околицях, щоб сформувати єдину велику. Ця єдина брунатна орда нараховує не сотні, не тисячі, а десятки тисяч пацюків, що пливуть, мов потік чорних блискучих очей, брунатної шерсті та білих гострющих різців, змітаючи все на своєму шляху.

Поки вранішнє сонце випливає з-за горизонту, двоє котів по черзі розповідають пережиту історію.

— Вони надзвичайно добре організовані, атакують хвилями, що накочуються одна по одній, так що нікому не вдається втекти. Вони наводять жах на всіх тварин; навіть люди втікають, коли їх бачать.

— Вони підступають з півдня до околиць Парижа, — додає інший.

Піфагор, який теж прийшов послухати розповідь свідків, нервово почісує праве вухо задньою лапою, а це може означати лише те, що він вкрай занепокоєний.

— Цього я й боявся. У нас більше немає вибору, треба тікати, — нявчить він.

Щоб не піддаватися паніці, я відповідаю:

— Пацюки вже пробували завоювати нас, їх було багато, та це не спрацювало.

— Якщо не вдалося раз, це ще не означає, що не вдасться вдруге. Лебединий острів вузький, тому важко тримати його оборону. Вони напевне засвоїли урок після останньої поразки й будуть краще підготовлені наступного разу. Нам негайно треба забиратися звідси, — каже Піфагор.

Ви з вами вже трохи знайомі, ви знаєте, що вранці мене не варто нервувати. Я не піддаюсь емоціям і потягуюсь, як і планувала. Лише після того запитую:

— Нам не обов’язково далеко йти. Наприклад, на інший острів на Сені. Я вже зауважив один в інтернеті, люди називають його Острів Сіте. Він більший, на ньому немає будинків, а отже, там буде легше звести барикади.

Я знаю про існування ще однієї причини, але не хочу, щоб здавалося, нібито я легко з ним погоджуюсь. Питання принципу. Тож я зволікаю.

— Ну і як ми туди дістанемось? На Лебединому острові тепер немає мостів, себто немає зв’язку з другим берегом.

— Човном, — відповідає він.

— Я на воді? Виключено. А якщо човен перекинеться?

— У нас зараз немає ні іншого варіанту, ні часу на його пошуки.

Я пирхаю, наводжу кілька аргументів, у силу яких сама не вірю, лише аби заперечити йому (скажімо: «ми так намучились, поки знайшли цей острів», «на будь-якому іншому острові буде каналізація та розвилка метро, що зробить його легкодосяжним для ворогів», «ми втомилися», «як ми все перевеземо?») та врешті приймаю його пропозицію.

Я повертаюсь до потерпілих котів. Оголошую всім, хто вважає мене авторитетом (статус, який я отримала завдяки своєму винятковому таланту під час битви за Лебединий острів), що нам пора вирушати.

Піфагор під’єднав своє Третє Око до смартфона з автономною батареєю, яка живиться від сонячної батареї, — так він може набирати повідомлення. Надсилає їх моїй служниці Наталі, а вона відразу рішуче береться за справу.

Ще до кризи Наталі була архітекторкою, тобто проектувала будинки. Я спостерігаю, як вона втілює в реальність наш план евакуації. Її продуктивність викликає захват. Вона змінилася після того, що нам довелось пережити. Стала набагато активнішою і, скажу вам правду, імпонує мені тепер значно більше. Вона позбулася своєї жіночої пасивності, яка мені зовсім не подобалася. Тепер вона передбачає події, пропонує нові рішення, фантазує і вигадує.

До того ж, завдяки її енергійності, організація переїзду суттєво прискорилася: людська молодь збирає речі, готує човни, наповнює їх продовольством та всім, що може знадобитись. І вже через кілька годин все готово. Ганнібал піднімається на човен. Це знак, що настав час відчалювати.

Я наважуюсь піднятися на одне з цих ветхих суденець, що коливаються на хвилях, і ми покидаємо Лебединий острів. Інші коти і люди рушають за нами.

Вода колишеться всього за кілька сантиметрів від моїх лап! Я ніяк не можу припинити уявляти, що човен перекинеться і я потону. У мене мурашки бігають по шкірі.

Не думати про це.

Човен хитає з кожним гребком весла; відчуття моторошні, але я замружую очі та стискаю зуби.

Я не потону.

Мене тримає на руках моя служниця. Я ховаю морду їй під пахву, щоб більше не думати про те, що кругом вода, і я можу впасти за борт, борсатися і захлинатися водою, — і, мушу зізнатися, запах її поту заспокоює мене. Я тулюся чолом їй до грудей. Вона ніжно гладить мене, і я забуваю про загрозу. Наталі вміє заспокоювати мене майже так само, як і я її. Можливо, саме тому мені так хочеться навчитись говорити з нею, щоб ми могли більше допомагати одна одній.

Лебединий острів, наш недавній притулок, ховається за горизонтом.

Мене охопили приємні спогади про життя в цьому особливому місці. Наше поселення, наші битви, наші перемоги, кілька моментів ніжності з тими, кого ціную. Ще трохи видно руку статуї Свободи зі смолоскипом.

Віднині всього цього більше немає. Піфагор має рацію: наше майбутнє деінде.

Човен пливе по Сені, а мої спогади пливуть у минуле.

Довкола нас сплюндрований Париж, і це крає мені серце. Ми пропливаємо під зруйнованими мостами. На берегах повно покинутих більш чи менш поіржавілих автомобілів. Лише у річці кипить життя. Риба, саламандри, жаби користуються спокоєм і нестримно розмножуються. Нарешті здалека видніється острів Сіте.

Ми помічаємо першу височенну споруду, величну, грандіозну. Піфагор пояснює, що це собор Паризької Богоматері. Коли я бачу його, то розумію, що покинути наш вузький Лебединий острів заради набагато більшого було добрим рішенням.

Це, сподіваюсь, місце, де ми зможемо створити майбутню котячу цивілізацію, яка прийде на місце занепалої людської.

6. Історія котів і людей (частина друга)

Комфортне у стародавні часи котяче життя останнім часом стає дедалі важчим.

У 392 році християнський імператор Феодосій Великий на прохання папи забороняє жителям тримати котів. Через нічне життя та високу сексуальну активність котів часто асоціювали з розпустою і чаклунством, а отже, їх завжди вбивали під час обрядів, присвячених смерті: так, на день святого Івана Хрестителя праведні християни відловлювали котів і живцем кидали їх у велике багаття на центральній площі.

Коли лютувала епідемія чуми — «чорної смерті» — що знищила пів Європи у 1347–1352 роках, єврейського населення (а лише євреї на той час тримали котів, бо їм це не заборонялося) пропорційно вціліло значно більше. І це не дивно, адже коти полювали на переносників хвороби — пацюків. Тоді ніхто ще не зрозумів зв’язку між котами й порятунком від чуми, тому людям це здавалося підозрілим, групи фанатиків у пошуках цапів-відбувайлів винищували євреїв.

У 1484 папа Інокентій