Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

ходив у візку. Ця пруга не шпетила його, навпаки — додавала молодому обличчю мужеськости і краси. Під бровами сиділи невеликі, але цікаві сірі очі, що раз запалювались огнем, як два вуглики, то заходили мрійливим серпанком задуми. Уста тонкі, затиснені, разом з розвиненою добре бородою вказували на рішучість і сильну волю.

Весь рік свого побуту в дядьків Петро мало куди їздив. Але останній місяць, повний великих світових подій, не давав йому спокійно всидіти на селі. Мало не щодня їздив ровером у Золочів, щоб довідатись про новини і розказати їх дома.

І нині вертав він з новиною. З новиною, яка то морозила, то розпалювала, то страхала, то радувала молоде серце. Війна! Щось нового, щось нечуваного, щось великого!

По дорозі спинили його під громадським домом.

— Що ж там, паничу? — питали з усіх сторін. — Війна?!

— Війна! — потвердив Зварич. — В Золочеві вже гуде, як в улию.

— А військо вже вийшло?!

— Курінь вісімдесятого полку вже поїхав на Сербію.

— О! Дадуть же вони їм. Я сам служив при вісімдесятої — хвалився якийсь господар. — Вісімдесятка — то не жарт!

— То не ляндвери! — додав другий і подивився на свого сусіда, що служив при тридцятьп’ятці.

«Ляндвер» обрушився:

— Що так дуже хвалишся. Нам при ляндверах більшу школу давали, як вам. А вправи ми найліпше робили.

— Війна тобі, брате, не вправи.

— Нібито вісімдесятка з іншого тіста.

— Тихо будьте, чекайте! Вже зачали війну самі,— втихомирював хтось там. — Послухаймо ліпше, що в Золочеві коїться. — А звертаючись до Зварича: — То, кажете, вже військо їде?

— Іде, але не все! — відповів Зварич таємничо.

— Бо й не треба. Що там тих сербів є. Кілька полків вистане.

— Не в тім річ. Ви думаєте, що то на Сербії скінчиться?

— Що? Може, Італія?!.. — запитав дід Федорій, що вдруге підійшов до гурту. — Знов би так набрала, як колись.

— Італія ні. Вона тепер союзниця. Але Росія…

— Росія!? — вигукнуло нараз кількох.

— Росія?! — здивувався дід Федорій. — Не може бути! Таж російський цар помагав нашому, як на Мадярах билися. Де ж би тепер… — А по хвилі додав: — Ов, то була б біда! Войська в нього видимо-невидимо. Тяжко би прийшлося нашому.

Вістка про Росію понизила бадьорий настрій. Знали про ту Росію люди небагато, бачили стільки, скільки можна побачити, перекрадаючись до Почаєва на прощу, але чули про неї дивні речі. Це така країна велика і багата, якої другої в світі нема. Народ, щоправда, темний, але скільки його там є і якого ріжного. А скільки там війська: солдатів і козаків?! Недобре було б, якщо Росія пішла би проти нас…

Дід Федорій думку думав. Люлька в роті згасла, очі бровами накрились, а він тільки головою кивав: то потакував, то перечив. Вкінці рішив:

— Ні! Таки не може бути, щоб на нас москаль наступав. Адже нема за що битися. Ні наш тамтому, ні тамтой нашому нічого не завинили.

Зварич приязно всміхнувся до діда:

— Хіба ж треба нині, щоб була вина? Австрія йде на Сербію, Сербія просить помочі в Росії, Росія хоче забрати щось від Австрії — і готово. А за Австрією стоїть Німеччина, а за Росією Франція, і так може ціла Европа піти.

Дід Федорій недовіряв:

— Кажете, німець за Австрією стоїть… А войну недавно що з нею провадив.

— Не недавно що, діду, а вже далі п’ятдесят літ буде. З того часу багато змінилося.

А щоби не задалеко заганятися, Зварич трохи спустив:

— Щодо Франції, то ще не знати, як воно буде, але Росія вже стягає військо на границю. В Золочеві кажуть, що за день-два вже війна вибухне.

— То десь і другу, і третю резерву покличуть?! — почулися тривожні голоси.

— Бачите, того не знаю, але певно, що будуть кликати.

Довкола Зварича стихло, хоч мак сій. Недобрі вісті привіз він їм з міста. Не сподівалися навіть, що за цими вістями надтягатимуть щораз то нові, а одні гірші від других. Далі за вістями прийдуть події, що, мов борвій, пронесуться над їхнім тихим селом і зметуть не тільки не одного чоловіка, але й не одну хату, не одну загороду. Що, опріч ворога зі сходу, прийде ще ворог свій, може, страшніший від тамтого, і що перший не заб’є кулею, другий буде вішати, і що один не вкраде, другий заграбить. Ні в гадці собі не мали бужанці, що їх село тут, як і другі, лежить у вічнім стовковищі народів — у Галичині, що місця в ньому не буде, не скропленого кров’ю і не зритого кулями.

Вістям Зварича вірили і не вірили. Де ж таки, щоб цілий світ на себе ставав?!.. Але, видно, таки щось у тім є, коли Золочів про те балакає.

Поникли голови в долину, поорані лиця ще більше морщились, а очі мимохіть зверталися в сторону сходу, в сторону Росії.

— Ну, бувайте здорові, я вже мушу їхати додому, — поквапився Зварич. — Там також на мене чекають.

— Нема, паничу, нікого в школі.

— А де ж?

— Я видів, що пан директор з панею пішли на приходство.

— Коли?

— А от недавно. Може, півгодини буде.

Зваричеві не була прикрою ця вістка. Поїде просто на приходство і там усім разом перекаже все, що чув у місті. Величина тих страшних новин давала йому насолоду. Уявляв собі, як ці вістки приймуть там — на приходстві.

Отець Керницький пополотніє зразу. А може, й ні? Хоч який він тихий та Богу духа винен, все ж таки москвофіл і хто зна, чи не радітиме в дусі, що побачить, може, оцю вимріяну тверду Русь, до якої стільки разів зітхав і за яку стільки наперечився з Городюком.

Пані Керницька тільки руками сплесне. Вона завзята австріячка, щира українка по батькові і «Діло» на своє ім’я передплачує. Раділа, що серби дістануть заплату, хоч, як казав її чоловік: «Все-таки то якісь слав’яни». Але нехай би сиділи і не рипалися…

А Наталка?!..

На згадку про неї Зварич усміхається. Які-то в неї будуть переполохані оті сині волошки під чорними віями. Як дрижать оті рожані пелюстки, що так часто розхиляються в усміху. Вона так дивно-дивно подивиться на нього і скаже, певно, як не раз: «Пане Зварич! Не страште нас!»

Приємно везти страшні новини, коли півсвідома надія шепче тобі до уха, що вони не такі-то вже страшні. Адже ні мови нема про те, щоби москалі ввійшли в границі Австрії. Золочів який малий, а кишить від війська. Австрія, Німеччина — дві потуги, два великі військові обози,