Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

Від самої думки про це я падаю зо сміху.

Ні, справді, слава Богу, що мами немає, бо наскільки я її знаю, вона одразу б хотіла забирати мене зі школи й узагалі контролювати. Минулого року пару разів прийшла, вистачить. Катастрофа, ще й цілує мене, вітаючись. На щастя, ніхто цього не бачив, інакше я просто не знаю. У школі — як на війні, достатньо раз підсковзнутися — і ти пропав. Орлиці й справді, наче хижі птахи. Мене б теж розшматували, якби пронюхали, як насправді в нас удома. Звичайно, я теж Орлиця, але постійно боюся, бо взагалі я не повинна бути однією з них. Не повинна бо… ну, бо достатньо раз прийти до Майки чи Зузи, щоб зрозуміти, чому.

Насамперед: у них є все. Коли я прошу маму купити мені планшет і PS4, і новий велосипед, бо старий уже ніякий, і конверси, і пенні, бо у всіх дівчат є Пенніборди, то починається стара пісня:

— А що таке PS4?

— Приставка. Ігрова.

— Ти знаєш мою думку про ігри.

О, так, я чудово знаю, що вона думає про ігри. Приблизно те, що я про печінку. Ніколи не куштувала й не куштуватиму, а й так знаю, що вона огидна та її неможливо їсти.

— То ти не купиш мені PS4?

— А скільки вона коштує?

— Ну, не знаю… мабуть, кілька сотень.

Тоді вона майже непритомніє й каже, що в такому випадку я можу про це забути, що ігри шкідливо діють на мозок і так далі, і була б я мудріша, то б розуміла, що мати — не так важливо, як бути. Я розумію, що якби приставка коштувала тридцятку, то мама б купила, хоч і не схвалює ігор. Мені здається, що це називається лицемірство. Бо вона робить вигляд, що не купить, бо ігри шкідливі й усе таке, а насправді — їй шкода витрачати на це стільки грошей.

— Тоді конверси, — кажу примирливо, бо ніколи не втрачаю надії бодай на щось її розвести. — Мені так чи сяк потрібне якесь взуття до школи.

— А що таке конверси?

Ці розмови з дорослими нагадують діалоги землянина із прибульцем. Як можна жити й не знати, що таке конверси?

— Кеди. Вони класні.

Здогадайтеся, яким буде наступне запитання.

— А скільки вони коштують?

— Залежить. Десь пару сотень.

— Стільки за кеди? Ти із глузду з’їхала?

Знаю, вона й так не зрозуміє, що це культове взуття. Вважатиме, що кеди із супермаркету нічим не гірші.

— Тоді Пенні-борд. Він коштує лише сотню.

— Лише сотню! Спробуй сама заробити сотню, то поговоримо. А що таке Пенні-борд?

— Скейт такий.

— Скейт? — мамин вираз обличчя стає прихильнішим і я знаю, чому. Бо скейт — це спорт, а спорт — це здоров’я.

— Купиш мені на день народження? Це вже через місяць!

— Ну, може. Я подумаю.

Міна задоволеного кота віщує успіх місії «Пенні-борд». Може, і справді подарує. Ці скейти такі кльові! У дівчат, звісно ж, є, і вони краще на них їздять, бо мають на чому вправлятися. А мені навіть соромно просити позичити на трошки.

— Є хтось удома? — питаюся, переступивши поріг. Дурне питання, хтось має бути, якщо відчинено. Але раді мене бачити лише коти. На щастя, мої коти мене люблять. Болек і Льолек, я назвала їх так на честь улюбленого в дитинстві мультсеріалу. Старшому, Болекові, уже чотири роки, це чорний поважний кіт, який ніколи не встає без потреби. На всіх і все він дивиться примружившись, наче говорить: «Не відволікайте мене через дрібниці, я зараз зайнятий, я роздумую». Зазвичай він сидить на канапі, а якщо його не пускають туди — на кріслі. Він любить, коли м’яко. Льолек, дворічний кіт молочного кольору, — повна протилежність Болека. Його улюблений спостережний пункт — висока полиця над входом до кухні. Колись ми тримали на ній різні вази та якісь фігурки, але щойно в нас з’явився Льолек, усе це швидко перетворилося на порцелянові друзки.

Льолек бачить, що я прийшла, і тут-таки зістрибує на стіл, скидає цукорницю й прибігає до мене, як пес, а я перевертаю його на спину й гладжу біле хутро. Він це обожнює. Найбільше мені шкода, що мама не встигла з ним познайомитися.

— Клятий котяра, — каже Марта.

— Привіт, Марто! — гукаю я до неї. — Привіт, тато.

Марта намагається зібрати цукор.

— Не можна такого дикуна у квартирі тримати. Цю полицю потрібно зняти, Адасю, тоді він не матиме звідки стрибати.

Оце вигадала! З мого досвіду знаю, що тато зараз посміхнеться, скаже: «Так-так, Мартусю, звісно». Ця жінка погано на нього впливає. Хоч би вона швидше його розлюбила.

— Може, краще стіл пересунути, — пропоную я. — Поміняти місцями із кріслом. Тоді він стрибатиме на крісло.

— Ще не вистачало, щоб він мені на голову стрибав! — обурюється Марта.

У неї ні на йоту нема почуття гумору. Що татові в ній подобається? Волосся? А може, вона має якісь хороші риси, про які я не знаю. Мабуть, що так.

Тато мовчить. Він дивиться лише на Марту, наче думає, що б сказати, аби вона була задоволена.

— Винеси сміття, — каже він урешті мені.

Так-так, казка про Попелюшку — із життя. І справді: жила-була дівчинка, яка одного дня зовсім несподівано втратила маму. А потім у житті її тата почали з’являтися інші жінки. Які Попелюшку недолюблювали.

Йду до смітника. Навіс із контейнерами стоїть біля останнього під’їзду, тому, коли живеш у першому, як ми, треба пройти добрячий шматок дороги. Насправді, мені навіть подобається, але дехто жаліється, зокрема літні сусіди. Я саме помічаю одну з них, яка з упертим