Богдан Вікторович Коломійчук - Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Піллер схопився з крісла і став як укопаний, не знаючи, як йому бути далі. Італієць також звівся на ноги. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а тоді Салтіні рвучко подався до дверей, замкнув їх, а ключ поклав до кишені піджака.
— Ви звідси не вийдете, добродію, доки ми не домовимося, — повідомив він швейцарцю.
— Відколи це у видавців такі мафіозні методи? — запитав Піллер.
— Що вдієш, — розвів руками Салтіні, — ринок жорсткий, на полицях купа дешевих французьких романів, читачу не догодиш, влада дере податків три шкури, тож доводиться отак — перекладача до стіни.
— І що ви зробите? — злякано перепитав швейцарець.
— М’яко переконаю вас пристати на мої умови.
— А як же авторка?
— Їй ми подаруємо один друкований примірник. А рукопис — скажете, що загубили.
Не довго думаючи, Піллер кинувся до балконних дверей, де ще кілька хвилин тому стояв Салтіні.
— Зупиніться, чорт забирай! — почув він за спиною його голос, проте не зважав і щосили наліг на дверну ручку. Вона не піддалася. Він спробував відчинити двері ще раз і ще раз, проте марно. Почув, як італієць наближається до нього, а тоді раптом згадав про свій револьвер. Миттю сягнув рукою до кишені й вихопив звідти «Шмідта». Попри хвилювання, зумів зняти зброю з запобіжника, після цього наставив її на Салтіні. Італієць спинився за якихось два кроки від нього.
— Ані руш! — наказав лисому Піллер, з насолодою помітивши, як у того від подиву відвисла щелепа.
— Ви збожеволіли? — промовив той. — Брати зброю на літературні перемовини?
— Ви ж самі кажете, що справа ця небезпечна, — криво посміхнувся швейцарець, — особливо якщо маєш справу з псевдовидавцем.
— Це ви про що? — на обличчі Салтіні спалахнуло обурення.
— Годі комедій! Ви схожі радше на костолома з дешевої кнайпи, ніж на людину з книжкового світу, — кинув йому Піллер. — І звідки у вас така добра німецька?
— По-вашому, італієць не може знати німецької?
— Звісно, що може. Але навряд чи говоритиме з баварським акцентом!
Салтіні раптом зітхнув і посміхаючись кивнув головою. Мовби у дружньому товаристві хтось розгадав його хитру загадку.
— Австрійським, — уточнив він.
— Що? — не зрозумів Піллер.
— У мене радше австрійський акцент. Я родом із Зальцбурга і ніколи не був у Баварії.
Вчергове запанувала мовчанка. Піллер не опускав зброю, але гарячково намагався придумати, як найкраще вчинити в цій ситуації. Найгірше — що рукопис він лишив на столі, і щоб знову до нього дістатися, мусив би пройти повз цього здорованя.
Десь під ними хтось почав грати на фортепіано. Піллер навіть упізнав мелодію — Шуберт, «Соната ля-мажор», друга частина, «Анданте». Пригадується, його дружина вважала цей твір найдосконалішим фортепіанним твором. Він не погоджувався, хоча також любив Шуберта. Іноді в них доходило до суперечок… Це ж треба, сперечатися через музику! І чи існує в цьому світі краща причина для суперечки?
Салтіні раптом зробив різкий крок до нього, і швейцарець майже рефлекторно натиснув на спуст. Гримнув постріл, заглушивши сонату, розбивши її на друзки, мов кришталеву вазу. Італієць пригнувся, куля його не зачепила. Піллеру від цього навіть полегшало. Проте тієї ж миті він помітив, як здоровило також вихопив зброю й одразу, не вагаючись, вистрілив у нього. Це, власне, й усе, що побачив перед смертю Антон Піллер.
Його тіло, відкинуте пострілом, продавило скло балконних дверей і перехилилося через низьку балюстраду. Трохи так повисівши, зрештою сторчголов полетіло в канал, де, здійнявши купу бризок, завмерло і мирно подалося далі за течією.
Місце тут було напрочуд гарне й безлюдне.
ІІ
Баден
9 квітня 1906 рокуНічні чергування молодий асистент Фелікс Краут ненавидів понад усе. Він знав, що всім асистентам доктора Ріцке доводиться чергувати вночі біля цих психів, знав тоді, коли випрошував для себе місце в тутешній лікарні. Ба більше, ще студіюючи медицину в Дюссельдорфі, добре усвідомлював, що спочатку доведеться виконувати найнуднішу й найбруднішу роботу, проте підготувати себе не зумів. Вдень час минав швидко. Доктор був трудоголіком, а тому з головою пірнав у роботу, змушуючи до того самого й підлеглих. Іноді Феліксові здавалося, що промайнула тільки година, а тоді з подивом помічав, що вже закінчується день. Асистент любив медицину, був удячний доктору Ріцке за можливість працювати й вчитися, але ці проклятущі нічні чергування ненавидів усією душею.
Воно, зрештою, й не дивно. Фелікс мав заледве двадцять п’ять років і ночі волів би проводити під ковдрою зі своєю Ґретою, аніж наодинці в затхлій комірчині, що гордо йменувалася його кабінетом. Спати тут було ніде, хіба що сидячи й спершись руками на стіл. П’ять разів за нічну зміну в товаристві двох санітарів йому доводилося робити обхід. Усі тридцять палат «Психіатричної клініки святого Климента», в кожну з яких слід було обережно зазирнути, аби переконатися, що з хворими все гаразд, і водночас не потривожити їхнього сну.
До першого за цю ніч огляду лишалося двадцять хвилин. Достатньо часу, аби заварити чергову каву, і замало, щоб трохи подрімати за столом. Цікаво, що робить зараз його Ґрета? В нічні зміни, окрім маруди й утоми, його ще шалено мучили ревнощі. А що коли його двадцятирічна дружина спить з іншим? Ці думки гризли його зсередини, й щоразу він ледве стримувався, аби притьмом не помчати додому.
Злі язики не втомлювалися повторювати, що вона надто гарна для нього. Надто струнка, надто пишногруда, надто соковита. Або ж він надто хирлявий, сутулий і надто ревнивий. Кохаючись із нею, Фелікс намагався вдивлятися Ґреті в обличчя. Чи достатньо їй добре? Чи достатньо вона задоволена? І кожного разу йому здавалося, що ні… Що його можливостей їй замало. Любовних і, по щирості, фінансових. Жили вони без особливої розкоші.
Кава трохи збадьорила, і коли в двері постукав санітар, Краут почувався значно краще. Він вхопив список пацієнтів і вийшов у коридор. Санітари стовбичили під стіною, мов два големи, не кажучи ані слова й дивлячись прямо перед собою. Без сумніву, їм також понад усе хотілося спати.
— Ну гаразд, панове, — ніби переконуючи їх у необхідності цієї справи, промовив асистент, — хутко пройдемося і знову по своїх норах.
Після цього рушив уздовж лікарняного коридору, ледь-ледь освітленого тьмяним електричним світлом. Більшість пацієнтів спали, дехто мовчки сидів на ліжку й розглядав стіну перед собою, ще один стиха вів монолог. Загалом, як подумав Краут, ніч мала бути спокійною.
Підходячи до палати під номером 28, асистент
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук», після закриття браузера.