Богдан Вікторович Коломійчук - Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук

ніби говорив щось непристойне або надто сакральне. Втім, попри стишеність, воно вкололо Піллера розпеченою голкою. Щоб якось приховати чи виправдати хвилювання, швейцарець зиркнув на годинник. Насправді до зустрічі ще лишалося приблизно вісім хвилин. 

— Так, на мене… — ​відповів Піллер. — ​Але… 

— Сеньйор Салтіні просив, щоб ви піднялися нагору, до готелю. Він чекатиме на вас у кімнаті 77. 

«Отже, Салтіні вирішив, що внизу занадто багато вух», — ​майнула в Антона думка. 

Він мовчки кивнув у відповідь і попрямував до сходів, глянувши чомусь наостанок на чи то англійців, чи то американців, що й далі балакали про своє і не звертали на них із кельнером жодної уваги. Здавалося, Піллеру було цікаво, скільки бобів, яєчні й хліба лишилось у них на столі. Не надто багато. Найпевніше, ці двоє, попри вік, не скаржилися на поганий апетит. 

Потрібні двері у напівтемному коридорі вдалося відшукати не відразу. Швейцарець зауважив подумки з неабиякою прикрістю, що пошуки зайняли в нього не менше десяти хвилин. Отже, на зустріч він запізниться приблизно хвилин на п’ять. 

Чоловік постукав, і з того боку грубуватий голос запросив його увійти. Номер 77 виявився чимось на кшталт тутешнього люксу, де в просторому передпокої спиною до балконних дверей на нього чекав Доменіко Салтіні. Між ним і Піллером стояв журнальний столик, на якому в попільниці диміли залишки двох сигарет. Мабуть, саме стільки встиг викурити італієць, доки Піллер ішов сюди з ресторану. Біля столика стояли два широкі крісла. Швейцарець уперше відчув, що добряче находився за цей ранок, тому вони видалися йому навіть привабливими. 

Салтіні був чоловіком високого зросту і кремезної, як у борця, статури. Мав коротку міцну шию, на якій трималася цілковито лиса голова. Піллер спробував розгледіти обличчя, проте зробити це було важко — ​заважало вранішнє світло, що пробивалося в того з-за спини. Втім, чоловік із дещо несподіваною люб’язністю зробив кілька кроків назустріч гостю й простягнув руку для привітання. Коли обличчя його опинилося ближче, швейцарець з подивом побачив, що воно не позбавлене приємних рис. І навіть світилося привітністю. Зіпсувати це враження міг тільки зламаний ніс. Такий, що зазвичай мають кулачні бійці або вуличні шукачі пригод. 

— Радий зустрітися, пане Піллере! — ​широко усміхаючись, промовив Салтіні. Він говорив чомусь німецькою, причому зовсім без акценту. Антона це трохи здивувало і, відповівши на привітання, він одразу ж зауважив: 

— У вас перфектна вимова, пане Салтіні. 

— Вимова? — ​не зрозумів той. — ​Що ви маєте на увазі? 

— Я гадав, ми говоритимемо італійською. 

— Он як? Що ж, втім… Якщо ваша ласка, давайте продовжимо німецькою. 

На цих словах Салтіні жестом запросив Піллера сісти. 

«Але ж цей рукопис я переклав для вас саме з німецької, — ​ледь не вирвалось у швейцарця, — ​на біса вам знадобилися мої послуги, якщо ви могли прочитати його і без мого посередництва?..» 

— Бачу, ви принесли те, про що ми домовлялися, — ​вдоволено сказав Салтіні, кивнувши на папери в руках Піллера. 

— Так, — ​відповів той, відчувши, як недоречно в нього почав хрипіти голос. — ​І якщо ваше видавництво й надалі зацікавлене… 

— Звісно, що зацікавлене, — ​перебив Салтіні. — ​Більше того, ми одразу виплатимо вам суму, яку обіцяли. 

Нарешті замість неспокою швейцарець відчув щось подібне до радості й полегшення. Італієць запропонував йому сигарету, і той з удячністю її прийняв. На кілька секунд, поки чоловіки закурювали, в передпокої панувала тиша. «Дуже непогані «Eckstein«, — ​подумав Піллер, впізнавши етикетку на пачці й з приємністю затягуючи дим глибоко в легені, — ​італійці, виявляється, також поціновувачі німецького тютюну…» Він поклав рукопис на столик і став чекати, доки видавець захоче його переглянути. Проте Салтіні тільки покосився на нього крізь пелену диму й критично гмикнув, зауваживши на ньому сліди венеційського болота. 

— Гроші я маю при собі, — ​продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера. 

— Радий це чути, — ​промовив швейцарець. 

— Втім, є одна умова… — ​сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково. 

«Яка ще, до дідька, умова», — ​швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі. 

— Насправді нічого надзвичайного, — ​поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. — ​Мені потрібен оригінал цього рукопису. 

— Але… але я не маю його при собі, — ​відповів Піллер. 

— Звісно, що ні, — ​посміхнувся Салтіні, — ​я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі. 

Швейцарець заперечливо хитнув головою. 

— Оригінал залишився у Цюриху, — ​сказав він. 

Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер: 

— Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, — ​заговорив він, — ​та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється… 

Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову. 

— Маєте рацію, пане Піллере, — ​сказав Салтіні, — ​визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете? 

Піллер важко ковтнув слину. 

— Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, — ​промовив він, — ​я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії. 

— У вашому помешканні? 

— Ні, в надійнішому місці. 

— На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! — ​раптом вигукнув італієць. — ​Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе. 

— Чому вам так потрібен оригінал? — ​поцікавився швейцарець. — ​Ви не довіряєте моєму перекладу? 

Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло. 

— Ну, що ви! Звісно, довіряю, — ​запевнив Салтіні. 

— То в чому річ? 

— Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, — ​голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. — ​Просто зробіть те, що прошу. 

— Я вже казав, я дав слово авторці… 

— Хай йому біс! — ​Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.