Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

— Коли життя тікає від нас, — знову заговорила крижана, осяяна електричним світлом жінка, і з уст її полилася музика, — ми починаємо затримувати його спогадами, перепиняємо його мемуарами, щоденниками, річницями, хочемо повернути його назад, але то все нещира гра: краще втікати разом з ним, бігти наввипередки, бо чим далі від нас минуле, тим краще. Життя не має минулого, життя не має пам’яті. Воно йде… йде… і йде… Життя — це порив. Щастя. Слава.

ІІ

Біля цвинтарних воріт гукали сторожа, і голос розносився далеко-далеко:

— Тенасоне! Тенасоне!

Ще виходили й заходили останні відвідувачі, обдерті, примарні, та один за одним пробігали здоровенні пси.

Простоволоса, у домашній сукні, як була в пивничці, Смаглявка прибігла до цвинтарного сторожа. Мала до нього дуже щільну справу. Хотіла дещо повідомити йому. І це треба було зробити негайно.

— Тенасоне!.. Тенасоне!.. Сеньйоре Тенасоне!

Жодної відповіді. Чулася тільки приглушена, далека луна її голосу. В небі шугали нічні птахи. Швидко пропливали хмари. І один за одним пробігали голодні собаки з висолопленими язиками, позадиравши хвости.

Не знаючи, як їй бути, вона зазирнула в бічну хвіртку, і просто перед її очима постав склеп доньї Агапіти де Ангуло. Увесь із мармуру. Зроблена в натуральну величину сеньйора здавалася живою: ангел піднімав її зі смертного ложа, вказуючи пальцем на небо. А неподалік, — хоч звідти, де вона стояла, видно було не дуже добре, — бовванів інший знаменитий пам’ятник: воїн, що впав серед гармат і прапорів, і люта жінка, розпатлана, в довгій сорочці, з круглими очима, що мало не викочувалися з орбіт, а в руці меч, яким вона намагалася захистити його. Тільки від кого, тут, на цьому кладовищі?

Гробарі — старі, молоді й зовсім юні — поспішали до виходу зі своїм робочим причандаллям, несучи піджаки на руках або через плече. Позаду ступав Тенасон. Повагом. Пан і хазяїн. Ні старий, ні молодий: контраст між його свіжою гладенькою шкірою обличчя та сивим, жовтавим, наче часник, волоссям і побільшував, і применшував його вік. У руці в нього були ключі, в роті — сигарета.

— Що ви думаєте, Тенасоне, про неподобства в «Ангелятках»?

— Про мене, хай вони хоч виказяться! — відрубав сторож.

— Та я не про те… — сказала Смаглявка, зрозумівши, що почала не так.

— А про що?

— Коли з вами, то про інше, — кокетливо відказала вона, сміючись. — Спершу подивимось, як ви себе покажете.

Тенасон вищирив дрібні й жовті, мов пісок, зуби, намагаючись зобразити усмішку, й мовив:

— А для чого ж ви мене кликали?

— Для чого завгодно, тільки не для того…

— A-а! Тільки не для того, щоб я вас поховав. Для чого завгодно! — повторив він, підступаючи до неї. — Хотів би я знати, що таке оте «що завгодно». Чи можна дізнатися, га?

— Гадаю, що можна, — спокійно відповіла Смаглявка, а Тенасон тим часом поклав ключі до кишені, щоб звільнити руки, виплюнув згаслу сигарету й мовив вкрадливо ніжним, інтимним тоном:

— То що ж воно таке, оте «що завгодно»? — В його запитанні відчувалась така сильна хтива нотка, аж Смаглявка майже відчула, що він був мало не дав волі рукам, але спромігся стримати себе, оволодів собою, прикусив язика, пішов проти своєї природи, показав себе сумирним перед нею, що була водночас норовиста й слухняна, висока й середня на зріст, освічена, але прикидалась невігласкою. Вона ж сушила собі голову, кусала пальці, переступала з ноги на ногу, озиралась, не знала, як почати, які слова казати про те, що її зненацька погнало до нього. Справа була дуже дражлива, до того ж вона насмілилась не послухатися свого чоловіка, що опирався до останнього, вибігла без плаща, без хустини, так, як була вдома. Боялася, коли б цей сторож, кат живих і мерців, — і живих і мертвих він частував копняками (ніколи не стихали розповіді, як-от: «Бігме, сама бачила, як він копнув ногою труну, а потому загилив кістяка…») — коли б він та не обернув її прохання на власну користь і не звинуватив її у підкупі представника влади, а цих слів для звинувачення задосить.

Врешті Смаглявка зважилась:

— Я хочу з вами поговорити…

— А ми вже говоримо, — урвав її Тенасон, наче вгадавши збентеженість і вагання, які їй довелося перебороти, щоб видавити з себе цих кілька слів.

Після такого несподіваного й несправедливого ляпаса Смаглявка, мабуть, повернулася б і пішла, якби не кажан, що кружляв довкола них, припинаючи її до Тенасона невидимими колами, якими ці нічні літуни мимохіть в’яжуть докупи чоловіків і жінок.

І, забувши про все, що привело її сюди, а також про грубість цього чолов’яги, вона похапцем склала вказівний і середній пальці ріжками, решту пальців поставила на долоню й проказала:

— Розв’яжи все, що в’яжуть твої кола, о підземний янголе з поганими крильми, мишо, що прилетіла із срібних віків, із місяця, бо коли не розв’яжеш ти, то розв’яжу я: плюну в повітря, і ти повісишся!

Десь заграли на гітарі, й вони застигли на місці. Тишу під зорями порушували тільки її звуки, тільки окремі слова, що на крилах вітру долинали до них:

«Кажуть… покояться в мирі… кажуть… в могилі… але якщо тіло… ніколи душа не вмирає….»

Вони мимохіть вставляли слова, яких бракувало: «Кажуть, умерлі покояться в мирі, кажуть, нічого немає в могилі, але якщо тіло стліває, ніколи душа не вмирає».

Плаксивий передзвін гітарних струн вторував голосу, що вів далі: «Та, що тебе так нестямно кохала…»

Яка палка пісня про кохання, і як чарівно бринить гітара! То грає сліпий гітарист на прізвисько дон Честер із «Купідонових крилець», а насправді його звати Селестіно, із сім’ї Томельйосо, музикантів і поетів, що, незважаючи на талант, ніколи не підіймалися вище простолюду.

Торговельні заклади першої потреби стояли так близько один від одного, що в кожнім було чути розмову, яка точилася біля дверей «Одноденного цвіту».

— Побачите, цими днями когось застрелять. Що воно діється: понаїхало стільки поліції. Це ж не з нагоди свята. А де ж це ваша Смаглявка, що я її не бачу?

— Оце ж як бачите, доньє Клеотільдо, — відповів господар «Одноденного цвіту», колишньої крамниці старих меблів, — торгівля при поліційному нагляді йде так жваво, що я мушу себе розважати, граючи на склянках; цей порошок їх гарно миє. — Склянка моторошно верещала, крутячись у нього в руках. — А Смаглявка вибігла тут недалечко в одній справі.

— Так пізно?

— В нашому цивілізованому світі, доньє Клеотільдо, не існує ні пізно, ні рано: коли починає смеркатись, ми