Стівен Кінг - Чотири сезони

їх, може, з чотири-п’ять набереться, а на велику – дві-три дюжини, і я в Шоушенку саме ходив в авторитетах. І моє ставлення до Енді Дюфрейна могло круто вплинути на його життя-буття за ґратами. Напевно, він теж це знав, але не плазував і сраку мені не лизав. Поважаю таких.

– Логічно. Я тобі розкажу, що це й нащо воно мені. Скельний молоток схожий на мініатюрне кайло – десь отаке завдовжки. – Енді розвів руки приблизно на фут. Саме тоді я вперше й помітив, які в нього охайні й доглянуті нігті. – З одного боку в нього вістря, з іншого – пласка тупа голівка молотка. А потрібен він мені тому, що я люблю каміння.

– Каміння, – повторив я.

– Присядьмо отут на хвильку, – запропонував він.

Я на це пристав. Ми присіли навпочіпки, мов двоє індіанців.

Узявши в жменю землі з подвір’я, Енді став перетирати її в доглянутих долонях, і вона посипалася хмаркою дрібної пилюки. Залишилися тільки дрібні камінці, один два виблискували, решта були тьмяні й звичайні. Серед тьмяних виявився кварц, але збляклим він є тільки доти, доки його не натреш. А вже по тому набуває гарного молочного відтінку й блищить. Енді відчистив камінець та кинув мені. Упіймавши, я його назвав.

– Авжеж, кварц, – кивнув він. – А ще ось, дивись. Слюда. Сланець, замулений граніт. А ось шматок зернистого вапняку, ще з тих часів, коли місце для тюрми прорубували в пагорбі. – Він викинув каміння й стер пилюку з долонь. – Я цікавлюсь камінням. Тобто… цікавився камінням. У колишньому житті. Мені хотілося б знову займатися улюбленим хобі, в обмеженому обсязі.

– Недільні експедиції на подвір’я для прогулянок? – підводячись, спитав я. Думка була безглузда, проте… від погляду на той крихітний шматочок кварцу моє серце на мить якось дивно тьохнуло. Точно не знаю чому – мабуть, нагадало про зовнішній світ. Такі речі у твоїй уяві якось не в’яжуться з подвір’ям. Кварц – це щось таке, що витягають із маленьких дзюркотливих струмочків.

– Краще мати недільні експедиції сюди, ніж ніяких недільних експедицій.

– Такою штукою, як скельний молоток, можна розкроїти кому-небудь череп, – зауважив я.

– У мене тут ворогів нема, – тихо відказав він.

– Нема? – Я посміхнувся. – Почекай трохи.

– Як будуть проблеми, я їх владнаю без скельного молотка.

– А може, ти тікати хочеш? Прорити хід під стіною? Бо коли так…

Він ввічливо розсміявся. І коли через три тижні я угледів скельний молоток, то зрозумів причину.

– Знаєш, – сказав я, – якщо хтось побачить у тебе цей молоток, його відберуть. Якщо в тебе побачать ложку, її відберуть. Що ти думаєш робити, сісти тут, у дворі, й почати колупати?

– О, думаю, я зможу знайти йому набагато краще застосування.

Я кивнув. Насправді то вже було не моє діло. Людина замовляє мені послугу – щось для неї дістати. Зможе вона зберегти цю річ після того, як я її роздобуду, чи ні – то вже мене не обходить.

– Скільки за таке можуть попросити? – спитав я. Мені починала подобатись його стриманість. Коли ти десять років проводиш у постійному гармидері, як оце я тоді, то дико втомлюєшся від скигліїв, хвальків і крикунів. Так, я думаю, чесно буде, якщо скажу, що Енді мені сподобався одразу.

– Вісім доларів у першій-ліпшій крамниці спорядження для скелелазів, – відповів він. – Але я розумію, що в такому бізнесі, як твій, людина працює методом «фіксована ціна плюс навар»…

– Ціна плюс десять відсотків – це моя звична ставка. Але у випадку з небезпечними предметами доводиться її піднімати. Для таких причандалів, як отой, про який ти говориш, змазки на колеса треба трохи більше. Скажімо, десять доларів.

– Десять то десять.

Я глянув на нього з недовірливою усмішкою.

– І ці десять доларів у тебе є?

– Є, – тихо мовив він.

Уже згодом, коли багато часу спливло, я дізнався, що було в нього понад п’ять сотень. Він примудрився пронести їх із собою. Коли тебе оформлюють у цьому готелі, один із коридорних зобов’язаний нахилити тебе вперед і заглянути тобі в отвір – але ж отвір там глибоченький, і якщо не надто на цьому загострювати, то людина, рішуче налаштована, може запхнути собі туди чималий предмет, досить глибоко, щоб його не було видно, якщо, звісно, коридорний, який тобі трапився, не буде в настрої натягнути гумову рукавичку й трохи поколупати.

– Тоді лади, – кивнув я. – Ти повинен знати, на що я розраховую, коли тебе зловлять із тим, що я тобі дістав.

– Напевно, повинен, – сказав він. У його сірих очах промайнув інший вираз, і я зрозумів: він точно знає, що я скажу. То було якесь осяяння, проблиск особливого, лише йому притаманного іронічного гумору.

– Якщо тебе зловлять, ти кажеш, що цю штуку знайшов. Ото й усе. Тебе на три-чотири тижні кинуть у карцер… цяцьку свою ти, звісно, втратиш, а у справі з’явиться чорна мітка. Якщо назвеш моє ім’я, я з тобою більше ніколи не матиму справи. Ні на пару шнурків, ні на пакетик «баґлера»[12]. І ще хлопців пришлю, щоб тобі пику підправили. Я не прихильник насильства, але ти зрозумій, у якому я становищі. Не можу ж я дозволити, щоб про мене пішов поголос, ніби я собою не володію. Це поставить на мені жирний хрест.

– Так, напевно. Я все розумію, тобі нема про що хвилюватися.

– Я ніколи не хвилююся, – сказав я. – На зоні проценти за таке не крапають.

Він кивнув і пішов. А через три дні став біля мене на прогулянковому подвір’ї під час ранкової перерви у пральні. Не заговорив і навіть не глянув у мій бік, але спритним порухом, як фокусник, що показує трюк із картами, вклав мені в долоню зображення шановного Александра Гамільтона. Цей чоловік швидко пристосовувався. Я добув йому скельний молоток. Одну ніч потримав його в себе в камері. Інструмент був саме таким, як він описував. Для втечі не годився (я так прикинув: щоб цим молотком проколупати під стіною тунель, людині років шістсот знадобилося б), та все одно певні побоювання в мене були. Якщо цим кайлом цокнути когось по довбешці, то цей хтось точно вже більш ніколи не слухатиме по радіо «Фіббера Макґі та Моллі»[13]. А в Енді вже почалися проблеми з сестричками. І я міг лише сподіватися, що це не для них він заготував скельний молоток.

Та врешті я довірився інтуїції. Рано-вранці наступного дня, за двадцять хвилин до сигналу підйому, я проштовхнув молоток і пачку «кемела» Ерні, старому шниреві, що