Шейн Харріс - ВІЙН@: битви в кіберпросторі, Шейн Харріс

Бізнес у сфері кібербезпеки процвітає. Компанії та приватні особи в усьому світі витрачають близько $67 млрд на рік на захист своїх комп’ютерів і мереж. Чимало експертів, що працюють у цій сфері, навчилися свого ремесла у військових або розвідувальних організаціях. Справді, Пентаґон став навчальною базою для приватних кіберцерберів, які можуть подвоїти або навіть потроїти свої прибутки, перейшовши на роботу в приватну компанію зі сфери безпеки. Оборонні підрядники, які опинялися під прицілом кібершпигунів, почали надавати експертні послуги із захисту мереж і ведення війни в них клієнтам, зокрема енергетичним підприємствам і банкам – тим самим компаніям, захистом яких так занепокоєна влада.

Боротьба за контроль у кіберпросторі визначає стратегію американської нацбезпеки у XXI столітті. Однак відповідь на кіберзагрози може змінити кіберпростір більше, ніж зміни, викликані цими загрозами. Рішення, які нині ухвалюють представники влади та бізнесу, матимуть серйозні наслідки не лише для американців, а й для людей у всьому світі, об’єднаних довірою до широкого, вільного і часто важкого для опису простору, який не є загальнодоступним, але й не належить одній корпорації або уряду. Існування загроз у кіберпросторі – незаперечний факт. Подолання цих загроз – непроста й зазвичай ризикована справа, однак ми всі у ній зацікавлені.

Частина I

1. Перша кібернетична війна

Боб Стасіо ніколи не планував ставати кіберсолдатом. Після закінчення школи Стасіо вступив до Університету Буффало, де навчався за програмою підготовки офіцерів резерву. Він спеціалізувався у фізико-математичних науках, вивчав головоломні теорії квантової механіки й диференціальних рівнянь. Університет, зацікавлений у випуску студентів, що спеціалізуються в точних науках, дозволив нехтувати певними складовими навчальної програми, наприклад, вивченням англійської мови. Протягом усього навчання Стасіо не написав жодного твору.

У 2004 році 22-річний Стасіо прибув до Форт-Льюїса (штат Вашинґтон). Штабний офіцер розвідки мигцем поглянув на резюме молодшого лейтенанта, зауважив, що той має серйозну підготовку з математики та фізики, і сказав: «Служитимеш в роті радіотехнічної розвідки (SIGINT)». Радіотехнічна розвідка займається перехопленням і аналізом сигналів електронних засобів зв’язку. Як у всіх інших галузях розвідки, тут йдеться про поєднання науки і мистецтва, хоча головний акцент зроблено таки на науці. Штабний офіцер розвідки працював у АНБ і зрозумів, що знання Стасіо з фізики виявляться вельми корисними, оскільки велика частина роботи в радіотехнічній розвідці пов’язана з прийомом радіосигналів, оптико-волоконним зв’язком та інтернет-пакетами.

Військова підготовка Стасіо в коледжі полягала в навчанні використовувати гвинтівку й керувати загоном. Протягом шести місяців він вивчав основи збирання й аналізу розвідданих у школі армійської розвідки в Форт-Хуачука (штат Арізона). Після прибуття до Форт-Льюїса Стасіо скерували в загін Stryker – механізовану бригаду швидкого реагування, створену для швидкого – протягом кількох днів – розгортання сил і вступу в бій. Завдання Стасіо полягало у визначенні місця розташування противника на полі бою за допомогою стеження за телекомунікаційними сигналами. Також він мав передбачати наміри ворога, перехоплюючи накази ворожого командування або прослуховуючи запити командирів загонів, які перебували в тилу, на нанесення авіаударів. Було заплановано, що Стасіо приєднається до четвертої бригади другої стрілецької дивізії Raiders, яку мали відрядити до Іраку, і працюватиме разом із командою лінгвістів, що було дуже важливо, позаяк Стасіо не знав арабської. Однак, зустрівшись із цими лінгвістами, Стасіо занепокоївся: майже всі вони розмовляли лише англійською і корейською.

Армія створила підрозділи радіотехнічної розвідки для ведення холодної війни. Тисячі військових продовжують служити на Корейському півострові. Вони володіють знаннями з ведення сухопутних боїв зі збройними силами Північної Кореї, під час яких радіорозвідка – визначення розташування танків і військових формувань противника – повинна відігравати центральну роль в операції. Проте дивізія Raiders не надавалася для боротьби з комп’ютерними мережами іракських повстанців, добровільних джихадистів і терористів. Ці парубки не їздили на танках. Вони не організовувалися в загони за правилами військової ієрархії. Ну і, звісно, вони не розмовляли корейською.

Стасіо вирішив, що його підготовка розвідника не придасться в Іраку, американська окупація якого поступово розклеювалася. Армійські втрати нечувано зросли внаслідок успішної кампанії повстанців із мінування доріг. Солдати, що вижили після цих вибухів, поверталися додому без кінцівок або з серйозними черепно-мозковими травмами, від яких фізично й емоційно потерпатимуть решту життя. Підрозділ радіотехнічної розвідки не запобігав цим атакам, насправді до його послуг практично не вдавалися. У жовтні 2004 року один керівник служби радіотехнічної розвідки заявив, що майже 90 % усієї інформації в Іраку було отримано завдяки мережі розвідників та інформаторів, але це не допомогло американцям зменшити кількість вибухів і нападів повстанців.

Стасіо прочитав про повстанців усе, що міг, передусім зосереджуючись на способах їхньої організації – мережі з багатьох незалежних груп людей, які працювали в командах, поза централізованим управлінням. Ця схема організації діаметрально відрізнялася від вертикалі військової бюрократії, в якій накази віддають донизу згори через кілька рівнів командирів. Назагал, методи розвідки, які вивчав Стасіо, повинні були спрацювати. Від нього очікували визначення розташування ворогів за допомогою аналізу електронних сигналів і передбачення їхніх наступних кроків. Однак військова техніка, призначена для цих операцій, була зовсім не пристосована для ведення радіорозвідки в складних міських умовах. Група Raiders використовувала систему перехоплення сигналів, відому під назвою Prophet, – масивну вантажівку з довгою радіоантеною заввишки з вуличний ліхтар на даху. Старшим офіцерам бригади система була до вподоби, бо дозволяла виявити розташування ворогів у межах найближчої зони проведення операції. Це був тактичний пристрій, і вони направляли його туди, де потрібно було зібрати розвіддані.

Проте Prophet був створений для перехоплення радіохвиль і лише на відкритій і відносно рівній місцевості ведення бойових дій. Стасіо знав, що іракські повстанці спілкуються за допомогою стільникових телефонів і електронної пошти, а також розміщують відеозаписи в інтернеті. А пересувалися вони невеликими групами в щільній бетонній забудові Баґдада та інших густонаселених міст країни. У таких умовах користі із системи Prophet було мало. Тож коли Стасіо потрапив до Іраку, він побачив, що загони військової розвідки, які прибули раніше, використовували систему Prophet не для перехоплення радіосигналів, а для перевезення їжі та інших запасів.

Була ще одна причина, чому ветерани любили Prophet, – він їм належав. Вони могли їхати ним куди завгодно і контролювали збір і аналіз розвідданих. Стасіо подумав, що старші офіцери зазвичай не довіряють розумникам, що прилітають зі Штатів, найчастіше із Вашинґтона, а також державним розвідувальним агентствам, таким як ЦРУ і АНБ, які звідси, з поля битви, здавалися громіздкими й незграбними бюрократичними машинами з тлумами програмістів і комп’ютерних диваків, надто далеких від приземлених, тактичних потреб збройних сил у Іраку.

Але Стасіо знав, що