Андоніс Георгіу - Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
колись розпочала... заняття з квіткарства, кераміки, також взялася за англійську
але... усе закинула
Пауза.
так зиму не перезимуєш
Шум із пральної машини, де віджимається одяг. Сильний, оглушливий.
Рішуче.
...от і машина завершила прання...
Люба моя пралко
Із колонок долинає «безбарвний» чоловічий голос, неначе нашвидку зачитує якесь оголошення, на сцені нерухомо стоїть чоловік, спиною обернений до глядачів.
«Люба моя пралко», колись він мав намір написати театральну виставу з такою назвою, але зрештою нічого так і не написав, як і чимало іншого. Сцена мала бути... невеликою видовженою кімнатою, де, з одного боку стоять у ряд великі пральні машини, які працюють після того, як вкинути в них монети, і, можливо, кілька механічних сушарок для одягу, навпроти них — стільці, на яких порозсідалися різні, занурені в плин власних думок, особи: хтось читає газету, хтось слухає музику в навушниках, хтось поглядає раз у раз на годинник, — вони не розмовляють одне з одним, не знайомляться, ще чого!, а над усім цим шириться шум з пралок, повільний і монотонний звук, який наростає щоразу, коли машина віджимає прання, а потім знов повільне й монотонне гудіння, і все це повторюється за 10–15 хвилин, глядачі починають виказувати нетерпіння, хтось дивиться на годинник, хтось, імовірно, процідить «трясця твоїй...» і смикнеться підвестися й піти, тоді так само несподівано різні особи на сцені з тих місць, де вони є, почнуть говорити, кожна свій монолог, «люба моя пралко», усі разом і одночасно, і кожна — сама по собі, дивлячись навпроти себе на прання, на свої віддзеркалення в скляних дверцятах, наче кожна сповідуватиметься їй, і розповідатиме, і відкриватиметься, і коли спиниться перша особа, почне наступна, а за нею — інша, а потім знову перша, третя, а за нею четверта, знову друга особа, моя улюблена пралко, кожна про своє, таке несхоже і таке однакове, повільно і рівним голосом, так монотонно розповідатимуть, голосом без барв і без емоцій, усе розповідатимуть своїй пралці, а кому ж іще?, пральна машина є річчю першої необхідності, вона — домашній друг (потік його мовлення зненацька переривається).
Чоловік десь 50–55 років... говорить до своєї пральної машини, на початку він сидить у зручному кріслі навпроти неї... мовить невиразно і якось монотонно, стомлено, але з певною дозою самоіронії, шум із пралки звучить наче музичне віддзеркалення його слів, під час розповіді він дедалі більше «розпалюється». поступово підводиться й починає займатися виключно пранням, засипати пральний порошок, відбілювач тощо.
...я дав йому номер,
сказав, хай подзвонить, сходимо на каву, «хоч раз у житті й тобі її подадуть, як годиться» пожартував,
Різко.
Бачив його ввечері.
Різко.
Проходив повз готель.
Тепер він посміхається мені щоразу, коли бачить. Наче давні приятелі. Одразу несе каву, хоч я її й не замовляв, невже я такий передбачуваний? (Пауза.) Завтра працює у вечірню зміну. Сказав мені, коли ми прощалися. Ну, тобто вони закривалися, почав збиратися собі і я, ми пішли разом до автівок, «я побачу вас завтра» він мені таким тоном... завтра моя зміна увечері, і посміхнувся до мене з натяком, мені принаймні так здалося, а я йому у відповідь: хай зателефонує, сходимо на каву, і жартома «хоч раз у житті і тобі її подадуть, як годиться»
так, я дав йому свій номер! роблю з себе посміховисько? (голосно) та знаю, так чи інак бачу це по очах тих, хто довкола, лишень десь перетнемося, зиркають на мене, але не так з осудом, як із глумом, мовляв, гляньте лише на цього дідугана
Різко.
та мені байдуже, я за тривалі роки вже призвичаївся до осудливих поглядів, до поглядів глумливих, а також поглядів, з яких виплескується ненависть, навіть до таких я звик, і вони не наповнюють маревом жахів мій сон... уже не наповнюють,
я навіть почав їх розуміти,
Задумливо.
лише до сумних очей своєї матері я так і не зміг звикнути, ні коли вона ще була жива, ні тепер, коли спливло чимало років... сказав, зателефонує, «увечері?» запитую, «увечері?», і хай як мені кортіло, але я відчув, як непомітно бринить жаданням його голос, «чом би й ні?!» він у відповідь, «чом би й ні?!»,
Різко.
відповів мені «чом би й ні?!»
Пауза.
кудись сходимо, я ж не можу запросити його сюди, у цей дім... (говорить «поетично», але з відчутною дрібкою самоіронії та сарказму, спершу добре відчутною, але яка дедалі меншатиме) як про таке казала пані з «Сонати»[5], цей дім нікого більше не приймає, нікому більше в ньому не вміститись, у ньому побувало чимало людей, приходили й шли, приходили й ішли, просто йшли... багато хто! на стінах ще кружляють відбитки оголених тіл, як вони кружляли навколо мене і в мені, як кружляє в пранні білизна, і кожен у мені пробуджує спогади та почуття,
у цьому домі для інших уже немає місця, на диванах і в кріслах попосиділо безліч людей, на ліжку, при кухонному столі, сила-силенна їх пройшла крізь нього, залишивши по собі тіні, на підлозі, на вицвілих килимах, на зіпсованих меблях, усе — мотлох, від рук, які їх торкалися, очей, які на них дивилися,
цей дім нікого більше не приймає,
проминули, лишивши по собі тільки тіні та пилюку, пилюку, аж доки лишилася сама пилюка, скрізь — тонни пилу, він затулив світло, забарвивши портьєри землистим кольором, упав на крісла, вкривши усі відсутності, на зів’ялі квіти, що засмерділися, на дзеркала, які втратили зір, на книжки, і от через це я більше не подорожую,
пилюка (мені це точно відомо) одного дня вкриє й мене, певно, це буде якийсь недільний вечір, я ляжу рано спати, і пилюка вкриє мене всього, і ось такого, притрушеного пилюкою, мене знайдуть скраєчку мого вузького ліжка,
бач, я навіть попіклувався, щоб біля мене залишилося місце для того, хто, імовірно, прийде, прийде, щоб лишитися, лишитися хоча б до ранку,
навіть на дверному засуві вони побачать пил, наче я виходив назовні століття тому, дехто почне сумніватися, «ми ж учора бачили його біля кіоску», вони, щасливці, не здогадуються, що, коли нас залишають геть усі, навіть остання надія — як не постарішати, як не постаріти на самоті[6], коли навалюється відчай, то засипає тоннами пилюки все довкола за лічені години,
Пауза.
Змінює манеру, в голосі відчутно самоіронію.
як же обійтися без мелодраматизму?!
Пауза.
Нервово.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу», після закриття браузера.
