Шоу Ірвін - Рудольф на золотому ковадлі, Шоу Ірвін

В бізнесі трапляється, що інколи ти штовхач, а інколи тебе підштовхують. По неділях штовхають мене, майнула думка. Якщо ми це залагодимо, я зроблю Ларсенові добрячу надвишку в зарплаті.

— Кому належить оця халупа? — спитав Рудольф.

— Грець його знає,— відказав Ларсен. — Це неважко з'ясувати. "Бідолашний Ларсен, думав Рудольф, для бізнесу він не здатний. Якби ця

думка виникла у мене, то перш ніж кому сказати про це, я б вирішив купити цю споруду".

— От це і буде для тебе завдання, Ларсене,— сказав Рудольф. — Вивідай, хто володіє цією стодолою, чи хазяїн здасть її в оренду і за скільки, чи, може, продасть — і теж за скільки. І не обмовся, що хочемо влаштувати тут прокатний пункт. Скажи, що маєш намір сам її використати.

— Розумію, розумію,— киваючи, з серйозним виглядом сказав Ларсен. — Треба вести справу так, щоб вони поменше задавали питань.

— Спробуємо,— сказав Рудольф. — А тепер ходімо, бо я вже закоцюбнув. Чи є тут де випити філіжанку гарячої кави?

— То вже час і пообідати,— сказав Ларсен, поглянувши на годинника. — Отак з милю вниз по дорозі є непогана кав'ярня. А чому б вам не приєднатися до мене з дівчатами на обід, містере Джордаш?

Автоматично Рудольф мало не сказав своє "ні". Поза межами універмагу його ніколи не бачили в гурті із співробітниками, хіба що інколи з якимось із клієнтів чи керівником відділу. У нього аж зуби цокотіли. Він таки страшенно замерз. Йому конче треба було зайти кудись погрітися.

— Дякую, Ларсене,— сказав він, — це мене цілком влаштовує.

Вони пішли назад до канатки. В своїх важких лижних черевиках з гумовою підошвою Ларсен ішов рівно, не спотикаючись, мов вів борозну. Підошви ж черевиків Рудольфа були шкіряні, стежка — ожеледиста, тож Рудольфові, аби не гепнутися, треба було йти обачно, майже дріботіти, і він сподівався, що дівчата не дивляться в їхній бік.

Дівчата зі знятими лижами чекали на них, і не встиг Ларсен навіть рота розкрити, як міс Соумз 'запхикала.

— їстоньки хо-о-очеться. Хто ж нагодує бідолашних сиріток?

— Гаразд, гаразд, дівчатка,— владно сказав Ларсен. — Ми вас нагодуємо. Годі скиглити.

— О, містере Джордаш,— сказала міс Соумз,— ви маєте намір пообідати з нами? Яка честь. — Вона сором'язливо опустила вії на своє ластовиння,— відверта насмішка.

— Я рано поснідав,— сказав Рудольф. "Як не до ладу", з гіркотою подумав він. — У мене ще достатньо сил, щоб трохи поїсти та випити. Я поїду за вами на мотоциклі.

— То це вам належить оця чудова річ, містере Джордаш? — міс Соумз махнула рукою в той бік, де був припаркований мотоцикл.

— Так,— відповів Рудольф.

— Мені хочеться покататися,— сказала міс Соумз. Говорила вона експансивно, різким тоном; здавалося, з неї випирала самовпевненість. — Як ви гадаєте, чи не буде ваша ласка мене підвезти?

— Сьогодні досить-таки холодно,— дерев'яним голосом сказав Рудольф.

— Я піддягнула дві пари довгих теплих вовняних штанців,— сказала міс Соумз. — Ручуся, що не замерзну. Бенні,— звернулась вона до Ларсена, так ніби справа вже була вирішена. — Зроби мені ласку, поклади мої лижі на багажник свого авто. Я поїду з містером Джордашем.

Рудольфові довелося змиритися, і він рушив до мотоцикла, а вона пішла позад нього. А Ларсен тим часом закріплював три пари лиж на багажнику свого новенького "форда". "Як він спромігся його купити на шістдесят п'ять доларів на тиждень?" — думав Рудольф. На якусь мить у нього промайнула негідна думка, чи Ларсен чесно веде свої рахунки у відділі лиж.

Рудольф сів на мотоцикл, міс Соумз легко скочила позад нього, міцно охопила руками його за талію і тримала, ніби вони проробляли таке щодня. Рудольф поправив свої окуляри, виїхав із стоянки і рушив за "фордом" Ларсена. Ларсен їхав швидко, і Рудольф вимушений був піддати газу, щоб не відстати від нього. Сонце зайшло за хмари, світ посірів, стало холодніше, вітер прямо колов обличчя, а міс Соумз, ще міцніше притиснувшись до нього, кричала йому до вуха: "Оце кайф, га?"

Харчівня була велика, чепурна і наповнена галасливими лижниками. Вони знайшли вільний столик біля вікна. Рудольф зняв пілотську куртку, а інші постягували з себе парки. Міс Соумз була в блідо-блакитному кашеміровому светрі, який м'яко облягав її невеликі повні груди. Рудольф був у светрі на вовняну сорочку, а шия його була старанно обмотана шовковим кашне. Надто претензійно, подумав він, і зняв його, удаючи, що в харчівні досить тепло;

Дівчата замовили кока-колу, а Ларсен — пиво. Рудольф відчував потребу в чомусь суттєвішому і, щоб вигнати холод зі своїх кісток, він замовив коктейль з віскі та пива. Коли напої принесли, пані Соумз підняла свою склянку і проголосила тост, цокнувши об склянку Рудольфа.

— За неділю,— мовила вона,— без якої ми всі б повмирали. — Вона сиділа на банкетці, поруч з Рудольфом, і він відчував, як її коліно настирно прити-слося до його ноги. Він повільно відвів своє коліно вбік, нібито ненавмисно, та ясні, холодні, блакитні очі міс Соумз дивилися поверх обідка склянки насмішкувато й упевнено. Вона скинула шапочку і її густе біляве волосся розсипалося на плечі й падало на обличчя кожного разу, коли вона повертала голову.

Всі вони замовили біфштекси, а міс Соумз попросила монетку в десять центів для музичного автомата, і Ларсен швидше за Рудольфа дістав її з кишені, тож вона взяла монетку у нього і, щоб дістатися до автомата, перебралася через Рудольфа. Втримуючи рівновагу, сперлась рукою на його плече, мов на підставку, і коли вона йшла через залу, то її налиті тугі сідниці граціозно коливалися, хоча вона була взута в незграбні лижні черевики.

Ревнула музика, і міс Соумз, пританцьовуючи, попрямувала через залу до столу. На цей раз, коли вона перелазила через Рудольфа, сумніву щодо того, що вона робила, не було. Коли всілася, то вже ближче до нього, ніж перед тим, а в тому, що вона щільніше притискалася коліном, сумніватися не доводилося. Коли б він зараз спробував відсунутися від неї, всі б це помітили, тож він сидів, анітрохи не зрушившися.

Йому хотілося запити біфштекс вином, та він вагався, чи замовляти пляшку, чи ні, бо боявся, що інші подумають, що він задається або виказує свою зверхність. Він проглянув меню. На зворотному боці в переліку вин були "каліфорнійське" червоне та "каліфорнійське" біле.

— Хто хоче випити вина? — спитав він,— хай, мовляв, вирішать інші.

— Я хочу,— відгукнулася міс Соумз.

— А ти як, любонько? — Ларсен спитав міс Пакард.

— Я — як усі,— з готовністю відповіла вона.

Під кінець обіду вони розпили три пляшки червоного вина. Більше всіх пив Ларсен, але й інші теж доброте приклалися.

— Ох і буде ж мені про що завтра розповісти дівчатам в універмазі,— сказала розчервоніла міс Соумз, розморено тручись своїм стегном об Рудоль-фове. — В неділю мене збив з пантелику великий, неприступний містер Холодний.

— Що ти, Бетсі, перестань,— ніяково сказав Ларсен і глипнув на Рудольфа, як той сприйняв "містера Холодного". — Думай, що ти кажеш.

Міс Соумз зігнорувала його, недбало відкидаючи з чола біляве волосся своєю пухкенькою, мов пампушка, рукою.

— Своїми великосвітськими манерами та каламутним "каліфорнійським" вином наслідний принц довів мене до того, що я захмеліла і стала порушувати порядок у громадському місці. Ох і хитрюга ж цей наш містер Джор-даш. — Вона приклала пальчик до куточка ока і підморгнула. — Отак коли глянеш на нього, то подумаєш, що одним поглядом своїх очей він може охолодити ящик пива. Та наступає неділя і, ага, з'являється істинний містер Джордаш. Відкорковуються пляшки, ллється вино, він п'є за компанію зі своїми підлеглими, сміється з засмальцьованих старих анекдотів Бена Ларсе-на, перепихається ніжками з бідними продавщицями з першого поверху. О Господи, містере Джордаш, у вас такі кістляві коліна.

Рудольф мимоволі засміявся, разом з ним засміялися й інші.

— Зате ваші — ні, міс Соумз,— сказав він,— ладен заприсягтися. Усі знов зареготались.

— Містер Джордаш — безстрашний мотоцикліст, крізь стіну пройде, все бачить, все знає, все відчуває,— провадила міс Соумз. — О Господи, у мене вже язик не повертається називати вас містер Джордаш. Можна мені називати вас молодим повелителем? Чи вам більше до вподоби — Руді?

— Руді,— сказав він. Якби тут більш нікого не було^ він би-схопив її, цілував би оте розпашіле дрібненьке спокусливе личко, лискучі, напівнасмішкуваті, напівжадливі уста.

— То погодилися на Руді,— сказала вона. — Бені, називай його Руді.

— Привіт, Руді,— сказала міс Пакард. Для неї це не мало ніякого значення. Вона не працювала в універмазі.

— Бені! — скомандувала міс Соумз. Ларсен благально подивився на Рудольфа.

— Вона захмеліла,— почав був він.

— Не говори дурниць, Бені,— сказав Рудольф.

— Руді,— неохоче мовив Ларсен.

— Руді — це людина-загадка,— провадила міс Соумз, відсьорбуючи вино зі своєї склянки. — Коли зачиняється універмаг, вони десь замикають його. Окрім роботи, його ніхто не бачить: ні чоловіки, ні жінки, ні діти. Особливо це стосується жінок. Тільки на першому поверсі двадцять дівчат ночами плачуться в подушки, нудьгуючи за ним. Уже не кажучи про жінок із інших відділів, а він проходить повз них з холодною безсердечною посмішкою.

— Де ви в біса так навчилися говорити? — спитав Рудольф. Його це бентежило, веселило і в той же самий час, мусив він признатися собі, лестило.

— Вона — книгоїд,— сказала міс Пакард,— вона щодня прочитує книжку.

— Він — таємниця, загорнута в загадковість, як сказав колись містер Черчілль,— провадила вона, ігноруючи міс Пакард. — Якось уранці запримітила, що він біг. З чого б йому бігти? Подейкували, що бачили його в бідному кварталі Нью-Йорка. Які гріхи він натворив у великому місті? Чому він не грішив у себе дома?

— Бетсі,— сказав слабо Ларсен,— ходімо кататися на лижах.

— Налаштуйтесь наступної неділі на хвилю цієї самої станції і, можливо, на всі ці питання знайдете відповідь, — сказала міс Соумз. — А тепер ви можете поцілувати мені ручку. — Вона простягнула руку, зап'ястя дутою, і Рудольф, злегка зашарівшись, поцілував її.

— Я маю повернутися до міста,— промимрив він. Рахунок уже лежав на столі і він відрахував кілька банкнотів, з чайовими вийшло п'ятнадцять доларів.

Коли вони вийшли назовні, падав легенький сніг.