Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій

Отже, щоночі відбувалася така еротична катавасія, посеред якої несподівано прокидався, ніколи акту не завершував, хоч часом і проникав у її глибину. А не завершував, бо найсокровеннішої миті щось доконче траплялося: чи випливав раптом затонулий катер, приставав до берега, і з нього починали висипатися одягнені по-пляжному чи й зовсім голі хлопці та дівчата, і визкотіла шалено й пронизливо музика, і починалися довкола нас дикунські скоки, на нас цілком не зважаючи, і тільки один із них у смугастих, як американський прапор, трусах та з малою борідкою, з першими сивинами в довгому волоссі, сідав біля нас на пісок і пильно дивився, а тоді казав:

— Але ж, юначе, ти зовсім не вмієш кохати жінку! Не втратив іще непорочності?

Цей сон явився до мене абсолютно однаково тричі, я прокидався саме після цих слів незнайомця, але, що дивно, у холодному поті, хоч не доберу й досі, чому це мене лякало. Непорочності я справді таки не втратив, але чому це не вмів кохати жінки, коли моя напарниця відчувала від моїх пестощів насолоду, навіть сміялася вряди-годи щасливо? Однак ці сни мене виморювали, і я виходив із дому з важкою головою, світ похитувався, речі в кімнаті й на вулиці ніби оживали й починали рухатися, тож мусив чи присісти, чи зупинитися, щоб здобути тяму чи ж зорієнтуватися, де пробуваю, бо все навколо здавалося чужим; зрештою, таким воно й було насправді.

Отак і почалося моє божевілля. Не знав, де Іра живе, не знав навіть її прізвища та по батькові, отже шукати її в Києві хоч би через телефонні довідники та адресні столи — річ марна. Сподіватися на ще одну випадковість було б так само безумом, бо де її знайти в цьому мурашнику? Відшукати її мав сам, забувши власні дурні принципи незавойовництва, але коли дівчина продовжити зі мною спілкування не бажає, наївно міркував я, то чи маю їй надокучати? Хто я такий, добре відала, окрім того, я висловив відверто бажання дальших зустрічей; відповіла на те цілком виразно й недвозначно: "Ні!" Отже, тобі, молодче, піднесено гарбуза, і чи такий ти ідіот, щоб на те не зважати, і чи такий позбавлений гордості, аби з цього не уразитись? Але був іще той невідривний з’єднаний погляд, який увіч мене провокував; здається, саме тоді мені й закинуто в душу те насіння чи бацили, які оце й проросли. А що це значило? Тільки те, що порядна дівчина ніколи не згоджується на любовну пропозицію з першого разу, я це знав, хоча й був ще непорочний. І це тим більше було ймовірно, бо всі нитки між нами не обірвано, і це вона також мала чудово знати. Лишалося їх дві: електричка, в якій щодня їздить на місце роботи, а друге — станція, де працювала у школі, а школа там була лише одна, щонайбільше дві. Правда, остання річ могла бути непевна, тобто інформацію дівчина, як це заведено в їхньому племені, могла подати неправильну. Одно напевне: та станція і справді далі від моєї, коли міряти від Києва, отож я мав би перевірити їх всі на цьому проміжку. Але вчинити це не просто, адже зайнятий роботою саме тоді, коли працює й вона. Отже, найпевніша мала бути електричка з тієї пори, коли здибалися, хоч сама призналася, що їздить нею не завжди, інколи звільняється раніше, інколи пізніше, а часом затримується на довше, тож і тут усе закрутила й закаламутила.

З такими думками і з душевною пригнітою я плуганився дорогою між своїм помешканням і пероном; саме з’явився поїзд із Києва; ясна річ, на нашій станції він не зупинявся. Але мені той поїзд був цілком байдужий: для пожильців станції поїзд, який тут зупиняється, набагато важливіший, ніж той блискучий, який пролітає мимо.

День видався холодний, хоч сніг майже зійшов, лишень де-не-де сіріли його потемнілі клапті; учора пройшов дощ, дорога покрилася сірими калюжами; зрештою, і моя душа, про яку стільки розводився, була покрита такими ж калюжами — то мертва вода, бо в ній ніщо не живе. Але як ця вода, що тут, під ногами, розмочує дорогу, перетворюючи її у в’язь, так і та, в душі, перетворює у в’язь мої думки й почуття, отож хочу йти на ці лови, а водночас не хочу. Не хочу, бо перед очима стоїть, наче вбитий у землю кілок, виразне Ірине: "Ні!", а хочу, бо не можу не хотіти, тобто почуваюся подоланим, а певною мірою ідіотом, бо не можу забути того погляду, яким дивилася на мене через шибу дівчина.

Маю одну непереборну рису — я винятково обов’язковий: коли щось пообіцяв, то неодмінно те виконаю, хоч би те й було мені неприємно; коли ж чиню щось без зобов’язань, то можу легко і без гризот чини міняти. Що ж я пообіцяв Ірі? Нічого, але в останні хвилини зустрічі дивилася на мене, ніби чогось просила, я ж погляду не відвів, отже на прохання її ніби зглянувся і пообіцяв виконати. На чужі очі таке тлумачення може здаватися смішним, але річ у тім, що я й справді так відчував, ба був певний (правда, не безсумнівно), що жене мене до залізничної платформи саме почуття обов’язку, а не абсурдно загніжджене в мені кохання, хоч воно також розпускало в мені своє пагілля. Отже, щоб остаточно заспокоїтися й викинути з голови всі оці думки, а з серця переживання, я мусив, просто-таки мусив ще раз побачити дівчину, аби конечно переконатися, що її "Ні!" — не дівоча дипломатія, а твердий рішенець, тоді я свої уявні обітниці можу вважати за здійснені, відтак позбудуся душевних гризот. Тим-то, стоячи на мості, приймаючи на обличчя пропахлий вугільним пилом вітер із дрібненькими краплями і незвідь-чому жахливо мерзнучи, я більше бажав почути підтвердження Іриного "Ні!", аніж його заперечення. Чому? А тому, що певною мірою вже тоді помаленьку переставав вірити в романтику малих станцій та поїздів, бо вона більше гадана, як справжня, і є, очевидно, вигадкою поетів, аніж дійсністю, хоча вигадки поетів — це теж одна з форм дійсності, коли незначне виводиться у значне, хоча перше не перестає залишатися собою, тим більше, що цю прицукровану вигадку підхопили й розжували, отже вона перетворилась у певний літературний шаблон, а шаблон — одна з устояних форм реальності.

Знову починався дощ, відтак довкола згустилася сутінь, хоча до вечора було ще далеко. Мовчки витягувалися до неба найближчі до колії дерева. Це вільха. Вона не росте просто із землі, а з чорних трав’яних горбків і свідчить, що це місце низинне. Навколо синюватий туман, небо сіре, наче велетень художник вилив у фарби свою печаль. Між синім є темніші масиви і світліші смуги, але це не просвіти неба, вони легкі й нетривкі. Вони наче почуття людини, що думає про поїзди, які не зупиняються на станції, хоча чекає поїзда, котрий конче тут зупиниться.

Мостом іде дівчина — напрочуд та сама, яку передибав того дня, коли зустрівся з Ірою. З’єднуємося поглядами, але і в її, і в моїх очах — відбиток сірого неба, хоча її очі гарні. Але то краса не для мене, і я відвертаюся.

Забігаючи наперед, скажу, що з цією дівчиною згодом стикався не раз, якось навіть їхали разом в електричці, сидячи одне навпроти одного. Але до неї я так і не заговорив, був-бо завше зайнятий у думках та почуттях іншою. Цікаво, що таких принагідних зустрічей трапляється в житті безліч, але цієї чомусь не забув, ба випав один момент, коли, позираючи на неї, зненацька подумав: "З такою міг би одружитися" — не закохатись у таку, а одружитися. Але вона промайнула повз мене тінню, тінню пройшов повз неї я, отже ці випадкові зустрічі, як раптово почалися, так обірвалися — ніби чиясь керівна рука у час мого любовного божевілля навмисне наблизила її до мене, показала й забрала з очей. Але я був надто сліпий та глухий, щоб той тихий погук до мене дійшов і щоб його послухався. Можливо тому, що не відав давньої мудрості: "Природа достатня в необхідних діях і не збиткує в зайвих, бо вона нічого не робить даремно".

Цього разу прийшов на станцію зарано, отож довго мусив чекати. Але коли з’явилась у глибині сумрявого простору електричка, моє серце затахкало, як і колеса по рейках. Збіг на платформу й зупинивсь у тому місці, де мав стати вагон, у якому їхав минулого разу; до речі, відтоді я в Києві не бував. У глибині душі не вірив, що зустріну Іру, так воно й сталося. Пройшов електричку взад і вперед, але результат випав той-таки. У Київ, ясна річ, не поїхав, зійшов на черговій станції і повернувся додому, цілком логічно міркуючи, що коли б вона хотіла зустрічі зі мною, то так само вирахувала б, як могли б зустрінутися, і сідала б у той-таки вагон чи принаймні в ту ж таки електричку. Отже, мав усі підстави заспокоїтися й викинути те навадження з голови. Але того вчинити не міг через зустрічний резон: мав би прийти й перевірити електричку хоч би наступного дня, а не через десять днів, як це вчинив. Отже, гадав я, повертаючись додому, Іра наступного і в подальші дні, один чи кілька, і справді могла вчинити так, як думав, а коли я не з’явився, то й перестала на мене зважати і почала чинити так, як випадало. Мав діяти тепер не за твердою логікою кросворда, а знову-таки ловити вітер у полі, тобто випадковість, хоча й розумів: жодна випадковість не твориться знамірено, а виникає лишень у невпорядкованій сфері живої стихії. Коли ж намагатися стихію впорядкувати, вона починає пручатися, бо всі випадковості трапляються лише тоді, коли їх не чекаєш. Буває також: природа з таких пошукачів збиткується — це сталося й зі мною.

Наступного разу побував у Києві через кілька днів, коли знову був змучений самотою й неясними гризотами (перед цим мав уночі ще одного еротичного сна з Ірою, але вже не на піщаній косі біля моря і з катером та гуляками на ньому, а в якомусь домі, вщент набитому людьми, де ми парувалися в темному закапелку, відгородженому ширмою, що чомусь також нагадувала американського прапора); був подоланий тугою й потужним потягом, котрий гнав мене з чотирьох стін. Знову дорогою перевірив електричку, але Іри не знайшов, однак у Київ таки подався. І, зайшовши до книгарні, раптом побачив Іру в спину: постать і зачіска ті самі. Радісно і схвильовано кинувся до неї, але до мене повернулося цілком чуже обличчя й обдало такою крижаною водою, що я миттю звідти втік, відчуваючи, що серце так само колотиться, ніби в мені тарахкотіла електричка.

Другий випадок ще химерніший. Я таки поїхав на станцію, яку Іра назвала місцем своєї роботи, і біля школи натрапив на загулялого учня.

— У цій школі вчишся? — спитав учительським голосом.

— Еге ж, — відказав хлопець, зумисне огрублюючи "г"; здається, він миттю впізнав у мені вчителя.

— А чому не на уроках?

Хлопець обдав мене поглядом, очі мав сиві й ніби приморочені.

— Бо мене вигнали, — сказав, без ніяковості розглядаючи мене.

— А є у вас учителька української літератури Ірина, Ірина, як її?

— Ірина Володимирівна? — спитав хлопець, хитро на мене позираючи.

— Так, — мовив я поважно.

— То онде вона йде, — мовив тоном юного єзуїта хлопець.

Стрепенувся й побачив, що зі шкільних дверей вийшла кругленька, карачкуватенька, з типово вчительським обличчям жіночка, у класично вчительській одежі, старша від мене принаймні удвічі, але йшла не в наш бік, а до іншого приміщення в глибині двору.

— А іншої Ірини у вас нема? — по-дурному спитався.

— Ні, іншої нема, — тим-таки тоном юного єзуїта відповів учень.

— То не та, — сказав я на позір легковажно й подався геть, увіч відчуваючи спиною тріумфа капосника, якого недаремно вигнали з уроку і який знайшов у мені несподівану розвагу, адже напевне впізнав у моїй персоні вчителя, миттю укмітивши, що я недаремно не знаю, як по батькові ту Ірину, адже вчителі у свідомості учнів без імені по батькові не існують.

Невідь-чому цей удар був ще відчутніший, як хибна зустріч у книгарні.