Андрій Кокотюха - Автомобіль із Пекарської

візитером виявився Веслав Зінгер, і назвати його гостем було б надто сміливо з Климового боку.

Цей череватий єврей, котрий, хвилюючись, пітнів, тож у таких випадках витирав лице завжди чистою, але при тому – постійно жмаканою картатою хусткою. Часом, захопившись, міг незграбним жестом скинути з голови незмінну ярмулку, відкривши на загальний огляд проплішину ідеально круглої форми, яку, мов клумбу, обсідали рідкі кущики волосся на видовженому черепі. Пан Зінгер був домовласником, жив із дружиною на другому поверсі й давно дбав лише про себе: діти роз’їхалися, облаштувавши власне життя. Про їхні успіхи чи, навпаки, втрати домовласник ніколи не говорив із пожильцями. Принаймні з Климом – так точно. У їхніх непростих стосунках Веслава Зінгера цікавило зовсім інше.

– Доброго ранку, пане Кошовий, – привітався домовласник.

Клим мимоволі затягнув пояс халата тугіше. Зінгерів тон не віщував нічого доброго, а привітання прозвучало, немов прихована погроза. Кошовий чувся незатишно, стоячи перед людьми отак, у халаті, не кажучи вже про спідню білизну. Мав таку рису ще до того, як опинився за ґратами. А після того як постояв перед тюремниками спершу в кальсонах, потім – узагалі без них, став відчувати тиху паніку всякий раз, коли виникала необхідність роздягатися при сторонніх, навіть на огляді в лікаря. Міг би спробувати натягнути під халат хоча б штани. Та надто вже наполегливо добивалися до нього в помешкання ззовні, тож довелося відчиняти в чому був.

– Доброго ранку, пане Зінгере, – відповів він, посміхаючись якомога приязніше. – Чим можу вам служити цього недільного ранку?

– Та Бог із вами, пане Кошовий! – ввічливість домовласника ставала дедалі більш підкресленою. – Навпаки, я приніс вам ранкову газету! Її залишив поштар, тож я вирішив зробити вам таку приємність і доставити особисто.

Зінгер простягнув Климові свіже число «Кур’єра Львовського» [11], ще й зробив при цьому легкий уклін. Прийнявши гру, Кошовий так само вклонився, взявши газету.

– Хто там прийшов? – долинуло зсередини, і Клим, приклавши правицю зліва, де серце, промовив:

– Дуже перепрошую, пане Зінгере, я за мить повернуся.

Зайшовши в спальню, віддав газету Басі, котра ще сиділа на ліжку, прикрившись ковдрою щільніше, сказав:

– Займи себе якийсь час, мила, я скоро, – після чого таки підхопив зі спинки крісла штани, заліз у них, застебнув і отепер став почуватися краще та впевненіше.

Повернувшись назад до передпокою та прикривши за собою на ходу двері, Кошовий широко посміхнувся до Зінгера, котрий терпляче стовпів у дверній проймі:

– Даруйте. Це дуже мило з вашого боку – взяти на себе роль поштаря.

– То ви з мене знущаєтеся, пане Кошовий.

Це було не питання – домовласник сказав, ніби оголосив вирок.

– Та ну вас, пане Зінгере! З чого ви це взяли! – вигукнув Клим, уже розуміючи, про що зараз піде мова й до чого слід готуватися. Навіть подумки виробив лінію захисту, бо подібні розмови за три роки, що він мешкав тут, траплялися регулярно.

Для чогось зиркнувши через плече, так, наче за ним хтось стежить, Веслав Зінгер ступив крок уперед, відштовхнувши черевцем пожильця в глиб передпокою, каблуком штовхнув двері, зачиняючи їх за спиною, витер вкрите росинками поту чоло.

– Пане Кошовий, – почав він. – Я є дуже терпляча людина. За три роки, що ви тут мешкаєте, ви напевне встигли в тому переконатися.

– Віддаю вам належне, пане Зінгере.

– Зловживати – то таким є ваше належне?

Клим, зітхнувши, визнав:

– Я заборгував плату за два місяці.

– За три! – тут же поправив Зінгер. – Ви не платили мені від літа, пане Кошовий! Сказати чесно, ви ніколи не вирізнялися акуратністю, на відміну від інших моїх пожильців. Згадати хоча б пана Сойку…

– Я б радив його не згадувати, – зазначив Кошовий, і Зінгер енергійно закивав, погоджуючись:

– Так-так, покійний пан Геник залишив по собі не найкращу пам’ять у товаристві. Про нього вже забули навіть москвофільські газети.

– Ви цікавитесь їхніми публікаціями?

– Мій… наш шимон [12] останнім часом став їх читати. Тож я мав би знати коло його інтересів. Бо він дістає від мене платню, а отже, я маю розуміти, кого тримаю на службі. Тож ви, здається, казали мені, пане Кошовий, ми є тим, що ми читаємо. Так чи ні?

Якось Клим дійсно пробував говорити з домовласником на цю тему. Щоправда, не пригадував, із якого приводу: повертався з бару, де непогано провів час із Йозефом Шацьким, був трохи напідпитку, тож чому понесло – не мав зеленого поняття. Хоча з огляду на це все одно не міг зрозуміти, ким же є непривітний двірник Гнат Бульбаш, чиє прізвище цілком відповідало зовнішності. Передусім – бульбастому, постійно червоному носові. Алкоголем двірник не зловживав, ніс червонили капіляри, і часом Кошовому здавалося – Бульбаш соромиться своєї зовнішності, через те такий сердитий. Втім, скоса поглядав двірник, як виявилося згодом, лише на Клима, і за три роки, що він відчиняв перед пожильцем браму, ставлення не змінилося. При тому, що Гнат Бульбаш виявився українцем, свого у Кошовому вперто не визнавав.

Ну а Клим так і не розкусив політичних поглядів двірника їхнього будинку. Бо донедавна бачив у Бульбаша лише примірники «Галичанина» [13], а вже трохи більше року помітив також неабиякий інтерес бульбастого до чисел «Прикарпатської Русі» [14]. Річ у тому, що, як уже давно встиг розібратися Кошовий, автори «Галичанина» повсякчас декларували лояльність русинів до австрійської влади, тоді як на сторінках «Прикарпатської Русі» русинів закликали духовно єднатися з Російською імперією, адже їхнє коріння – саме там. Що було близьким їхньому двірникові, Клим дотепер не розумів, але чудово уявляв собі, яка каша заварилася зараз у його уквітчаній бульбастим носом голові й до чого все те рано чи пізно може призвести.

Навряд чи до чогось доброго.

Заспокоювало Кошового хіба те, що двірники в Австро-Угорщині, зокрема – у Львові, не мали жодного соціального та суспільного впливу, як, наприклад, у Російській імперії, включно з його рідним Києвом. І ще – міські пролетарі однаково погано ставилися до нього як у Києві, так і у Львові, мабуть, тонко відчуваючи чужого. Тож тривожних дзвіночків не чув, регулярно наділяючи двірника шперою [15] всякий раз, як повертався додому пізніше десятої вечора.

Проте навряд чи зараз Зінгер мав намір заходити з пожильцем у дискусію, з’ясовуючи, ким же насправді є двірник їхнього будинку. Бо відповіді не чекав, перейшовши в атаку:

– На совісті вашого попередника, пана Сойки, є багато чого лихого. Але аж ніяк не борги за проживання. Він не дозволяв собі затримувати платню навіть на