Іван Багряний - Скорочено Тигролови

серйозно і стурбовано проказав: "Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потім сама побачиш".

Наталка зупинила його і передала слова свого батька: "Відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати".

Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?

Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з діда—прадіда. А врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчина схопила звіреня й шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як дитина.

Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід? Наталка подала йому фотокартки. "Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні... А ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки — чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду... І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки".

Аж ось не зовсім звичайна фотографія. "У дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, спираючись на рушниці. Один старий і три молодих. Всі в чуднім одязі — у шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійницями". І один з них... Наталка! Тепер зрозуміло, на якого "юнака" напав ведмідь і кого було врятовано.

Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його посиротив, то хай забавляє. .

Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.

Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для пантовки. Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась і сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала звати брата на допомогу, та він був далеко.

Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив ножа в горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу шкіру, ведмежатко та Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його самого.

Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а вона відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно, вони ловлять тих "кішок" живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюванні.

Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті боятися — сидіти на печі, та й там чи встережешся.

Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося до бабусі, просячи їсти.

* * *

Перед хатою цвітуть гвоздики і змагаються з пишними дикими саранками. І скрізь по схилу річки квіти перегукуються різними кольорами. Видніється невеликий город і пасіка. Двір без тину й без воріт. Хата стара, але

дебела, рублена з дорогого дерева, з різьбленими ґанком та віконницями. Праворуч — комора, повітка для коней, корівник, ще якісь будівлі.

До найближчого селища, що складається з кількох хат і зветься Копитонівка, 50 кілометрів. Отже, небезпека від людей була тут найменша, а ці люди, в яких жив утікач, навіть охороняли його.

Дома були тільки Григорій, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то ось уже два тижні їздять. Сьогодні вони мали повернутися до дому. Чекаючи, хлопець хвилювався — як до нього поставляться, може, вже не так, як коли він був хворий.

Наталка прала білизну на річці, хвацько вимахуючи праником. Луна бігла нетрями і, здавалося, то б'є десь перепел у пшеницях на зорі.

Григорій тепер чомусь боявся Наталки, ніяковів при зустрічі з нею. Вона навіть не розуміла, яка чарівна. Та схожа на дивну рослину, що має гострі колючки. Дівчина—звіроловка, переможниця страхіть усяких!

З хати вийшла мати і стурбовано подивилась туди, за річку, за зелене море, де простяглася стежка, на ліс — чи не їдуть чоловік із сином? Спитала Наталку, що вона думає, а та безжурно відповіла, що повернуться їхні незабаром, ніде не дінуться.

Матері років за п'ятдесят, а виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, яку дочки, тільки тепліший, ближчий. Але вимова не київська, а полтавська, з м'яким "л".

Сіла мати на ґанку поряд з Григорієм і стала говорити, що Бог нагородив її хорошими дітьми, з характерами, які саме підходять до такого суворого краю. Пожурилася за сином Миколою, що загинув на полюванні. Глянула на Григорія і сказала, щоб він вірив у своє щастя, бо у сміливих воно завжди є.