Мирний - Пригода з Кобзарем, Мирний

еще не воз­во­ро­ча­лись. Ба­ри­ня сказу­ва­ли, що во­ни, вер­но, там і за­но­чу­ют,- од­ка­за­ла во­на.

- А те­пер пізно? - зно­ву спи­та­ла я.

- Уже всі розійшли­ся спа­ти.

Мені чо­гось бу­ло лег­ко на серці. Завт­ра я вста­ну… па­па прий­де… Я за­раз роз­ка­жу йо­му все… все… приз­на­юся, що не Мар­та вкра­ла книж­ку, а я… І що Мар­та тілько пе­рей­ня­ла мою ви­ну на се­бе, ме­не пок­ри­ла… я бла­га­ти­му па­пу, щоб він не ви­га­няв Мар­ти.

І я по­ча­ла ма­ри­ти про те…

Потім мені за­ма­ну­ло­ся по­ба­чи­ти­ся а Мар­тою й ска­за­ти їй про те.

- А Мар­та де? - спи­та­ла в Глаші.

- Марта?.. Мар­та в кухні.

- Глашо, го­лу­бонько! При­ве­ди її сю­диі - по­ча­ла я її бла­га­ти.

- Марта не мо­же прий­ти,- од­мо­ви­ла во­на.

- Чому? - пи­таю.

- Марту при­нес­ли в кух­ню… Мар­та ле­жить, не мо­же звес­ти­ся,- рву­чи сло­ва, од­ка­за­ла Гла­ша.

Мене на­че гост­рим но­жем вда­ри­ло у сер­це!.. В од­ну мить схо­пи­ла­ся я з пос­телі, опус­ка­ючи босі но­же­ня­та в теплі сук­няні че­ре­вич­ки, що завж­ди на ніч ста­ви­ли­ся біля кро­ваті.

- Проведи ме­не до неї,- рішу­че на­ка­за­ла я Глаші.

- Панночко! Ба­ри­ня не веліла вам сьогодні вста­ва­ти,- по­ча­ла бу­ло во­на.

- Проведи ме­не до Мар­ти! - ще більш рішу­че скрик­ну­ла я і, вхо­пив­ши чор­ний ве­ли­кий пла­ток та об­гор­нув­шись ним, по­чим­чи­ку­ва­ла до две­рей. Гла­ша мовч­ки пішла за мною.

Кухня бу­ла аж на дру­го­му краї до­му, відділе­на від гор­ниць дов­гим ко­ри­до­ром. Світло всю­ди бу­ло по­ту­ше­но вже, і нам по­мац­ки до­ве­ло­ся прос­ту­ва­ти до кухні. Крізь щіли­ни ку­хон­них две­рей про­би­ва­ли­ся довгі ни­точ­ки світу, і ми, при­див­ля­ючись на їх, прос­ту­ва­ли ко­ри­до­ром… Гла­ша спіткну­лась на щось… Чи не зво­ру­ши­ли ко­го? Ні, нічо­го не чут­ної.. І ми зно­ву пок­ра­ли­ся впо­довж ко­ри­до­ра.

Ось і ку­хонні двері. Я так і вско­чи­ла в кух­ню. Ко­ло сто­лу, обіпер­шись ліктем на нього і піддер­жу­ючи го­ло­ву ру­кою, сиділа на лаві су­до­мой­ка Гор­пи­на, а з дру­го­го бо­ку сто­лу на не­ве­лич­ко­му ослінчи­ку при­мос­тив­ся наш уже си­вий по­вар Га­расько. Він дер­жав у ру­ках ріжок з та­ба­кою й щось роз­ка­зу­вав.

- Так ота­ке-то бу­ває на світі! А за що? - за­чу­ла я йо­го завж­ди хрип­лий го­лос.

- Де Мар­та? - пе­ре­би­ла я йо­го. Га­расько й Гор­пи­на гля­ну­ли на ме­не, потім згля­ну­ли­ся поміж со­бою.

- Навіщо вам Мар­та зда­ла­ся? - зди­во­ва­но спи­тав Га­расько.

- Я хо­чу ба­чи­ти її,- рішу­че од­ка­за­ла я.

- Он ви­ле­жується на по­лу! - ткнув він ріжком на якусь чор­ну ку­пу, що ле­жа­ла на по­лу.

Я мерщій підбігла до тієї ку­пи. Там справді ле­жа­ла, зігнув­шись у каб­луч­ку, Мар­та, прик­ри­та з го­ло­вою яко­юсь чор­ною сіря­чи­ною.

- Мартусю! Го­луб­ко!.. Ти спиш? - при­па­ла я до неї.

Купа зат­ремтіла, сіряк за­во­ру­шив­ся, і з-під нього вир­ва­ло­ся не то стогін, не то хли­пан­ня гли­бо­ке.

- Мартусю! Я прий­шла провіда­ти те­бе. Ска­жи мені, що бу­ло з то­бою?.. Як ти се­бе по­чу­ваєш? - жалісли­во пи­таю я в неї.

- Почува се­бе, як і слід, по­був­ши на стайні, по­чу­ва­ти! - зно­ву роз­дав­ся ох­рип­лий го­лос Га­раськів.

Марта, вип­рос­тав­ши ру­ки, об­хо­пи­ла ме­не, при­тяг­ла до се­бе й своїм мок­рим від сліз об­лич­чям при­ту­ли­лась до мо­го. Во­но все в неї тремтіло, а гіркі сльози річкою ко­ти­ли­ся з очей, па­да­ючи на мої що­ки га­ря­чи­ми крап­ля­ми.

- Не плач, Мар­ту­сю! Не плач, моя лю­ба!.. Завт­ра па­па вер­неться. Я папі приз­на­юся… все, все йо­му по правді роз­ка­жу. Бу­ду йо­го мо­ли­ти, щоб він те­бе не відби­рав від ме­не. Па­па доб­рий… пос­лу­хається… і ми зно­ву бу­де­мо з то­бою жи­ти… Я в па­пи вип­ро­шу "Коб­за­ря"… Він дасть… і ми зно­ву бу­де­мо йо­го чи­та­ти, як ко­лись чи­та­ли,- про­ше­потіла я їй.

Марта ще дуж­че зат­ремтіла, підве­ла го­ло­ву.

- Хай він вам отой "Коб­зар" зго­рить або зог­ниє, як мені че­рез нього отак дос­та­ло­ся! - ле­мен­ту­ючи, скрик­ну­ла Мар­та й від не­мочі так і геп­ну­ла­ся го­ло­вою на по­душ­ку.

Мене так і пос­та­ви­ло прям­цем пе­ред Мар­тою… Ба­чу - Га­расько не­терп­ля­че крут­нув­ся на ос­лоні, мит­тю схо­пив­ся й по­чав каш­ля­ти.

- Піти хоч провітри­тись! - усил­ко­ву­ючись здер­жа­ти ка­шель, про­мо­вив він і, ухо­пив­ши шап­ку та на­су­нув­ши її на очі, мерщій вис­ко­чив з кухні.

Горпина, що до цього ча­су прик­ро ди­ви­лась на нас, од­вер­ну­лась го­ло­вою до вікна і, вхо­пив­ши край по­ли своєї кор­сет­ки, по­ча­ла ви­ти­ра­ти но­са.

- Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще прос­ту­ди­тесь… А не дай, гос­по­ди, доз­на­ються ба­ри­ня,- бу­де й мені те, що Марті,- жалісли­во обізва­лась Гла­ша і, вхо­пив­ши ме­не за ру­ку, по­тяг­ла за со­бою,

Як п'яна, я вер­та­лась на­зад. Ру­ки й но­ги бу­ли в ме­не, як лід, хо­лодні, усе­ре­дині все тремтіло, а під сер­цем пек­ла стра­шен­на печія.

Довго я ка­ча­лась в пос­телі, за­гор­нув­шись ко­цем з го­ло­вою, щоб зогріти­ся; пе­ред очи­ма, знай, ма­ня­чила Мар­та, як во­на усил­ко­ву­ва­лась підвес­ти го­ло­ву, а у ву­хах дзвенів її докірли­вий прокльон ко­лись та­ко­му лю­бо­му їй і мені "Коб­за­реві".

На дру­гий день па­па вер­нув­ся тілько до обіду й ду­же зрадів, що знай­шла­ся книж­ка.

- Де во­на бу­ла? - по­пи­тав­ся в ма­ми.

- Марта ук­ра­ла,- відка­за­ла та.

- Нащо? Во­на ж нег­ра­мот­на! - зди­ву­вав­ся па­па.

- Піди ж ти із злодіяцьки­ми прим­ха­ми,- одка­за­ла ма­ма.- За­те ж їй Триш­ка і спи­сав то­го "Коб­за­ря" на спині!.. Тре­ба бу­де спро­ва­ди­ти на се­ло зло­дю­гу,- до­да­ла, на­решті.

Папа нічо­го на те не ска­зав. Мов­ча­ла і я, пох­ню­пив­шись і з ве­ли­кою на­ту­гою ков­та­ючи сли­ну.

Як тілько по­обіда­ли й па­па пішов до кабіне­ту відпо­чи­ва­ти, я мерщій крут­ну­ла­ся й побігла до нього.

- Папочко, до­ро­гий мій! То не Мар­та вкра­ла "Коб­за­ря", то я, щоб про­чи­та­ти їй… Во­на так лю­бить ме­не… ка­зок ба­га­то роз­ка­зу­ва­ла мені… то й я хотіла чим-не­будь од­дя­чи­ти їй за те… і взя­ла книж­ку… А Мар­та, щоб пок­ри­ти ме­не пе­ред ма­мою, взя­ла мою ви­ну на се­бе,- роз­ли­ва­ла­ся жалібно пе­ред па­пою.

- А чом же ти мамі не пох­ва­ли­ла­ся? - спи­тав па­па.

- Я хотіла ска­за­ти, та зля­ка­ла­ся… А Мар­та й по­хо­пи­ла­ся… Прос­ти їй, па­по. По­ка­рай чим хо­чеш ме­не, тілько не про­га­няй її з дво­ру, зос­тав біля ме­не,- ла­ма­ючи ру­ки, мо­ли­ла я.

- Ото, бач, до­неч­ко, як по­га­но не по правді жи­ти! Че­рез те дурнісінько й дос­та­ло­ся Марті. Ну, годі ж, зас­по­кой­ся. Я ска­жу мамі, щоб не відби­ра­ла Мар­ту від те­бе.

Боже, яка я ра­да вис­ко­чи­ла від па­пи! Мені так бу­ло на душі ве­се­ло, що я тро­хи не тан­цю­ва­ла. Мерщій я побігла до ха­зяй­ки Христі, наг­ляділа пиріжки, що по­да­ва­ли до обіду, ухо­пи­ла їх, скілько змог­ла, і, на­че бу­ря, пом­ча­ла­ся з ни­ми у свою ха­ту, а тро­хи пе­ре­го­дом, як од­си­ла­ли нас після обіду гу­ля­ти, я з ти­ми пиріжка­ми по­тай­но від усіх прок­ра­ла­ся зно­ву в кух­ню.

- Марто! На тобі пиріжків,- ти­чу­чи їх